Тарас Шевченко закидав Сковороді те, що той не писав “живою” українською мовою. Чи знав мислитель мислитель цю мову? А якщо знав – то наскільки? Знав – безперечно. Адже цією мовою спілкувалися не лише в селах, містечках і навіть у містах Лівобережної України, де більшу частину життя провів Сковорода.
Інше питання – наскільки він знав і сприймав її. Ця мова не викладалася ні в Києво-Могилянській академії, де студіював мислитель, ні в Переяславському й Харківському колегіумі, де він викладав. У “вченому середовищі” її сприймали як мову простолюду, яка не достойна уваги. Інша справа – класичні мови (латинська, давньогрецька й давньоєврейська) і навіть старослов’янська та офіційна російська мова, що виросла із української книжної мови, де основу становила мова старослов’янська, і яка стала мовою російської імперської культури й імперської бюрократії.
Наскільки Сковорода поділяв “учений підхід” до розмовної української мови, що це мова “низька”, недостойна чи малодостойна уваги? На жаль, поділяв. Це обумовлювалося не лише його приналежністю до “вченого середовища”, а й “аристократичною позицією” мислителя. Він вважав, що не варто “зливатися з масою”, “опускатися” до його рівня.
У притчі “Благородний Еродій” (певно, в одному з найкращих творів мислителя – як у плані художності, так і філософічності) наводиться такий вірш:
»По Мосту, Мосточку с Народом ходи, По Разуму ж Его себе не веди. За Жуком ползая, влЂзешь и сам в Глинку».
Власне, це відображення авторської позиції. Тим паче, що подібні міркування неодноразово зустрічаються і в інших творах мислителя. Тому, закономірно, що він не вважав за потрібне “опускатися” до мови простолюду.
Зрозуміло, що окремі українізми не раз “прориваються” в мові його творів. У деяких із них він навіть говорить, як те чи інше слово перекладається по-малоросійськи. (Термін Україна Сковорода вживав у значенні регіональному, розуміючи під нею Слобожанщину).
Чимало українізмів зустрічається в творі “Благородний Еродій”. У ньому він навіть наводить одну пісню розмовною українською мовою. Ось як вона звучить у цьому творі:
»Соловеечку, Сватку, Сватку! Че бывал же ты в Садку, в Садку? Че видал же ты, как сЂют Мак? Вот так, так! сЂют Мак. А ты, Шпачку, Дурак…»
Справді, на Слобожанщині мала поширення дитяча обрядова пісня-гра “Мак”. У ній були такі слова:
“Соловеєчку, сватку, сватку, Чи бував ти в садку, садку? Чи видав ти, як сіють мак?” Є й дещо інший варіант цієї пісні, де вже фігурує шпачок-дурень:
“Горобеєчку, Шпачку, шпачку! А чи був же ти У садочку? А чи бачив ти,Як мак трусять?Ось так Трусять мак І ріпочку Й пастернак! А ти, шпачку, дурак, Не роби собі так: Не літай у садок, Не щипай ягідок!”
Можливо, Сковорода чув який “синтезований” варіант цієї пісні й, відповідно, передав її в творі “Благородний Еродій”. При цьому він вказує, де чув цю пісню. Аж ніяк не серед простолюду! Її співав хор хлопчиків єпископу Іоасафу Горленку (1705-1754). Останній у 1748-1754 рр. був єпископом білгородським. У нього міг бути хор домашніх співаків (на той час це було поширене явище). Й Сковорода, бувавши в Білгороді в 1751-1753 рр., міг відвідати єпископа (обоє вони були вихованцями Києво-Могилянської академії) й слухати, як цього архієрея розважали його хлопчики-хористи народними піснями.
Все ж варто звернути увагу на те, як Сковорода передавав цю народну пісню. Відчувається її певна русифікація. Наприклад, замість “чи бував” у Сковороди “че бывал”, замість “ось так” – “вот так”. Звісно, взявши невеликий уривок, важко говорити про “русифікацію” Сковородою народної пісні. Але така тенденція простежується навіть на цьому незначному прикладі.
Загалом же складається враження, що мовою спілкування Сковороди була тогочасна російська мова (правда, в регіональному “слобожанському” варіанті).
До речі, такої думки дотримувався Юрій Шевельов. Саме цією мовою він писав свої твори, листи. І, схоже, саме цією “високою” мовою спілкувався зі своїми друзями.
Сковорода справді, як вважав Шевченко, міг би писати українською розмовною мовою. Але це він не робив. Й, схоже, принципово.
Тут мимоволі простежується порівняння із “забутим” українським філософом із Закарпаття Василем Довговичем (1783-1849), “молодшим” сучасником Сковороди. Той не лише володів різними мовами, зокрема, досконало знав латинь, мав хорошу філософську освіту, належав до адептів Іммануїла Канта, був обраний членом-кореспондентом Угорської академії наук й навіть став єдиним (!) серед українських філософів, який створив свою філософську систему. Тобто за своїм “інтелектуальним аристократизмом” Довгович аж ніяк не поступався Сковороді.
Як і Сковорода, писав він не лише філософські, а й поетичні твори. І віршував Довгович не лише “вченою” латиною й “панською” на теренах тодішнього Закарпаття угорською мовою, а й українською розмовною мовою (щоправда, на місцевому діалекті). Тобто приклад Довговича свідчить, що Сковорода (принаймні пишучи поетичні твори) міг би робити це саме. Але, як бачимо, цього він не робив.