Згасло світло і я не встигла закінчити свою публікацію присвячену видатный події, що сталася чверть століття тому. Тому зараз, сидячи в кафе (де теж вимикають світло) я ще раз поділюся своїми спогадами…
Двадцять п’ять років минає сьогодні з того дня, коли сидячи біля мікрофона в коментаторській кабінці Космічного центру імені Джона Кеннеді на мисі Канаверал і з тривогою вслухаючись у переговори синоптиків, я не могла відірвати погляд від даху будівлі вертикальної збірки Шаттлів на території знаменитого стартового комплексу №39. Йшли останні хвилини підготовки до 88-го старту багаторазового транспортного космічного корабля в рамках програми Спейс Шаттл та 24-го космічного польоту шатла «Колумбія» з екіпажем на борту. У його складі були люди, які стали для мене за рік роботи в NASA дуже близькими і дорогими: Кевін Крегель, Стівен Ліндсі, Вінстон Скотт, Калпана Чавла, Такао Дої та Леонід Каденюк – перший астронавт незалежної України.
Весь той день небо над мисом Канаверал було закрите щільними хмарами і перед наміченим часом старту я не відриваючись дивилася на дах, бо знала, як вірять американські астронавти в одну важливу прикмету: білоголові орли, які там багато років гніздилися, в момент старту неодмінно повинні знаходитися в повітрі. Вони не злетіли лише одного разу – під час останнього старту шатлу «Челенджер». Знаючи про цю прикмету і переживаючи за кожну людину, що перебувла на борту, я ніяк не могла впоратися з хвилюванням.
Генеральний директор телеканалу ІНТЕР (а це був перший міжнародний репортаж каналу та перший прямий репортаж з американського космічного центру в історії України) Олександр Олексійович Зінченко вже кілька разів питав мене про те, чи все гаразд і чи готова я розпочати репортаж. Звичайно, я була готова. Я готувалася до цього цілий рік. На борту були люди, які вже стали рідними, а за стартом стежили мільйони людей і не тільки біля екранів телевізорів. На березі Атлантики цілими сім’ями розташувалися тисячі глядачів. На головному ж оглядовому майданчику були присутні керівники одразу кількох країн, серед яких був і президент України Леонід Кучма.
Величезний, знаменитий на весь світ годинник з цифровим циферблатом перед моїми очима ніяк не починав зворотний відлік. Проклята хмарність. Синоптики, як і раніше, не давали добро на старт… І ось нарешті в навушниках пролунала команда з Центру управління польотом. Зворотний відлік пішов! Зазвичай дублюють його всі коментатори, але… я його пропустила. Я готова була розплакатися від переживання за тих, з ким напередодні ввечері, перебуваючи в самому серці, у свята святих NASA, у знаменитому Пляжному будиночку, де проходять карантин перед стартом усі екіпажі, я, відчуваючи себе членом великої та дружної родини. Душа вболівала за веселих, талановитих, люблячих, які вже готові були здійснити свій подвиг і увійти до історії…
До кінця життя я не забуду момент, коли нарешті злетів перший орел. Не забуду, як схопилася, ледве не обірвавши дроти зв’язку, коли побачила, що піднімається другий, за ним третій і як заволала просто в мікрофон: “Орли!” (після цього мені довелося не раз пояснювати в різних інтерв’ю, яких орлів я мала на увазі 🙂) А ще наприкінці репортажу, я, порушуючи всі правила ведення подібних трансляцій, попросила всіх членів Місії STS-87 повернутися на Землю.
Перебуваючи на мисі Канаверал, я постійно відчувала гордість за українських вчених з Національної академії наук, які працювали під керівництвом доктора біологічних наук Єлизавети Львівни Кордюм та академіка Костянтина Меркурійовича Ситника. Про їхні розробки писала тоді вся американська преса. Їхній космічний експеримент місцеві жителі обговорювали навіть у кафе. Той самий експеримент, який проводив Леонід Каденюк, перебуваючи на орбіті як основний фахівець-дослідник. Результат його роботи вчені всього світу назвали важливим проривом у галузі дослідження космосу. І мені нестерпно прикро, що далеко не всі мої співвітчизники знають, що результат цього експерименту (підготовка до якого тривала багато років) багато в чому і на десятиліття вперед забезпечив успіх роботи всіх Міжнародних космічних станцій з тривалим періодом перебування астронавтів на борту.
Через годину ми разом із друзями та зспівробітниками Леоніда Костянтиновича по Національному космічному Агентству України вирушаємо на Байкове кладовище, щоб покласти квіти на його могилу та подякувати першому космонавту Незалежної України, Герою України за відданність мрії та мужність. А ще за те, що а ні слава, яка прийшла до нього після завершення польоту, а ні труднощі, які спіткали його на батьківщині, де, нажаль, не були затребувані його унікальні знання та досвід, не змінили його характер. До останньої хвилини свого життя, Леонід Костянтинович залишався дуже скромною, вдячною та відданою своїй батьківщині Людиною.
Старт STS-87 – це не лише сторінка з історії NASA. Це сторінка і з нашої української історії. Дуже яскрава, дуже гарна та дуже важлива. Саме того дня – 19 листопада 1997 року Україна остаточно стала в один ряд із космічними державами світу. З чим я вас, мої дорогі співвітчизники, від щирого серця і вітаю.
