За багато літ своєї «присутності» в складі комітету із Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка не пам’ятаю такого засідання. Попри зазвичай чималі кількісно, різновекторні за тематикою, актуальністю та якістю виконання творчі доробки, які слід було об’єктивно поцінувати, засідання це під головуванням незмінного очільника комітету новітньої пори Павла Мовчана було позначене рідкісною однозгідністю й однодумністю в прийнятті остаточних рішень за кожною номінацією.
Гадаю, на таке вплинуло кілька чинників.
По перше, осібний рік Огієнка (2022-го збіглося аж три його «круглі дати»: 140-річчя від дня народження, 50-річчя від дня упокоєння та 60-річчя від часу виходу в Лондоні повного, канонічно визнаного всім православним світом, його перекладу Біблії українською мовою).
По-друге, воюючий стан сучасної України. Назви двох чи не найголовніших праць Івана Огієнка «Вікові наші рани» і «Наш бій за державність» актуалізувалися як ніколи тепер, у час нової кривавої війни з відвічним ворогом української нації – ординською московією. І пильний погляд із великого портрета патрона премії в залі засідань Житомирського коледжу мистецтв, що від 2000 носить ім’я Огієнка, таки спонукував кожного члена комітету, хто прибув учора зранку до Житомира, узгоджувати з цим поглядом своє рішення. Цей погляд ніби запитував: наскільки суголосними моїй Праці і моєму Чину будуть цьогорічні ваші обранці?
По-третє, уперше на засіданні комітету були присутні високі посадовці відразу від двох гілок обласної влади – облради (в. о. голови Володимир Ширма) та від військової ОДА (заступник голови Віктор Градівський).
З особливою приємністю виділяю двох перших лауреатів, у найвищому поцінуванні доробку яких ні в кого не було найменшого сумніву. Бо високий житейський чин таких кандидатур вивищують саму премію, роблять її знаковою, престижною
Тарас Компаніченко – Кобзар першої величини, неперевершений бандурист-лірник, виконавець автентичного кобзарського репертуару. народний артист України (номінація «Мистецтво»). Гадаю, про неповторність, вагу і силу зроблено цією особистістю колись будуть написані цілі книги.
Іван Патриляк – доктор історичних наук, професор катедри історії світового українства КНУ імені Тараса Шевченка (номінація «Наука»). На премію була висунута видана за фінансової підтримки кількох канадських фундацій монографія цього автора з промовистою назвою «Визвольна боротьба ОУН й УПА (1939-1960)». Це, без перебільшення, наукова сенсація, нове, переконливе, оперте на всуціль заборонений донедавна архівний компонент, слово про гостроактуальне, не пізнане й не поціноване пересічними українцями явище національної історії, суголосне з реаліями нинішньої російсько-української війни.
Ще один штрих до цього лавреата: Іван Казимирович, маючи як професор-викладач бронь, добровольцем пішов на війну з перших її днів, зараз у діючій частині ЗСУ. Щойно таки зміг додзвонився до нього, щиро привітав колегу-однодумця. Не сказав де він, а лиш “десь тут, на фронті”.
Ще двоє нинішніх лавреатів нині також на фронті. Номінація «Література» поділена цьорогіч на них двох. Це вінницький поет художник, Сергій Татчин (до речі, хвилююча що щему в душі збірка його фронтових віршів, яку я б озаглавив цим дивосильним посилом з його слів «Доведи мене, Боже, живим до цієї зими», надрукована у свіжому числі «Слова Просвіти». Це також оригінальна, талановита і безстрашна киянка Ярина Чорногуз, поезія якої також від Бога й освячена вогненною громовицею священного двобою Правди і Зла, Світла і Темряви.
Імена достойників поповнили й дві останні номінації. У галузі «Освіта» — Віктор Мойсієнко, професор катедри української мови Житомирського державного університету ім. І. Франка.
У галузі «Громадська, політична і духовна діяльність» — Микола Голомша, відомий політичний та громадський діяч, професор права, заслужений юрист України. Це і його натури безпосередньо торкається знаменита фраза Євгена Чикаленка любити Україну не лише до глибини серця, а й до глибини власної кишені.
Цей рік Огієнка, що починався в січні моєю публічною лекцією на платформі Інституту Національної пам’яті, за ініціативи Богдана Галайка, «12 маловідомих епізодів із життя Івана Огієнка (митрополита Іларіона)» закінчиться 1 грудня церемонією урочистого пошанування цьогорічних лауреатів Огієнківської премії. Попередньо визначено дві локації – рідний Великому Українцеві Брусилів та столичний Київ. Подробиці – ближче до початку події.