Одним подихом я прочитав «Віллу Деккера» та «Аґента Лилика» Юрія Винничука, які досі мусили чекати в черзі, аж я впораюся зі своїми іншими завданнями. Ті два ретроромани варто прочитати разом, бо «Аґента Лилика» можна трактувати як подовження «Вілли Деккера».
Узагалі з романами Юрія Винничука так у мене виходить, що кожен наступний, який я читаю, здається мені найкращим у доробку «батька чорного гумору». Першим було «Танґо смерті» і я був у захваті, але згодом я одним махом проковтнув і «Мальву Ланду», і «Цензора снів» і всі вони захоплювали мене дедалі дужче. Згодом я вирішив, що найкращі «Ключі Марії», але цей, властиво, двотомник це справжнісінька літературна учта, бажано для багатьох читачів, зокрема галичан, українців, але теж для притомних поляків, які ладні читати про Львів без антиісторичної сентиментальщини, нюнь, шмарклів та псевдопатріотичного піднесення.
Обидва твори – кримінальні романи (кримінали, детективи) з присмаком трилера. Автор уміло тримає інтригу, а читач, у стані напруження, схвильовано все зирк та зирк на дзиґарок, а там уже 2.30 вночі і спати треба вкладатися.
В «Аґенті Лилику» додатково блискучо вплетений мотив польсько-радянської війни 1920 року (облога Замостя). Митець слова, Юрій Винничук, навдивовижу знаменито, незрівнянно описує довоєнний Львів, також життя міста за «визволителів». Трішки гірко, терпко, але правдиво. З акуратністю та поправністю документаліста.
Я переконаний, що всі дрібнички (такі як одяг, ціни, а навіть види страв у рестораціях) – це перевірено в старих часописах. Коли я читав обидва романи, був пересвідчений, що автор багато й сумлінно працював над архівними матеріалами. Завдяки прекрасній українській мові віртуоза слова – Юрія Винничука, я зрозумів, звідки слово «поверх», чого не можна називати так партеру.
Мав також нагоду вивчити низку слів, що притаманні українській мові і багато з них я, сподіваюся, запам’ятав назавжди і буду використовувати. І не маю я на думці галицького балаку чи львівської ґвари, а ідеться про найсправніші українські слова, які збереглися в Галичині, хоча вони ані не регіональні, ані не польські.
Наприклад: напровсяк, поперевах, навстоячки, нахрапом, заяложена платівка, похнюпити, завиграшки, забрьоханий, бевзь, по гріб життя. Що цікаво, деякі слова не мають відповідників у польській мові (похнюпити, забрьохатися), це черговий доказ багатства солов’їної. Це ідеальна, досконало підхожа мова для письменницького мистецтва. Я прочитав уже три романи з головним персонажем: українцем – гульвісою, шибайголовою та бабієм – Марком Криловичем (нічним репортером, тому «лилик») і вже почав до нього ставитися як до хорошого кумпля, а тут раптом треба з ним розпрощатися або надовго, або назавжди. З такою літературою все ще буде Україна!
PS: Про бомбардування Львова в вересні 1939 року (у «Віллі Деккера») я читав якраз 10 жовтня, коли рашисти обстрілювали столицю Галичини, яка була згодом багато годин знеструмленою. Я отерп від цього маркітного збігу, жаскої тотожності описів наслідків (смертельні жертви, покалічені люди, зруйновані будинки, завали, під якими мруть львів’яни) і з «Вілли Деккера», і з «Української правди» … Мені було моторошно, це було щось на кшталт страшного дежавю, якого пережити вдруге би не хотів.
Слава Україні!
