Зараз багато дописів у соцмережах із нагадуванням про те, як нас силоміць русифіковували, як важливо відмовлятися від російської. Це абсолютно так, й про це треба писати. Але часто дещо забувають: замість шеймінгу — підтримувати й допомогати у цій справі.
Я дуже добре розумію, чому заклики перейти на українську категорічні й іноді агресивні. Нам всім боляче. Ми дивимось на нелюдяні жахи, на совєцкий безликий режим, яким росія знов намагається стерти усе українське, й хочеться кричати, зриваючи горло — зупиніть це негайно! Розмовляти російською, коли прямо зараз російсько-фашистьська машина перемелює Україну, то нібито до цієї машини приєднатись.
Але справа у тому, що механізмам у мізках й психіці все одно на “треба змінити негайно”. Вони працюють не так. Згадайте, як “добре” виходить просто взяти й регулярно займатись спортом. Просто взяти й налагодити своє життя. У кожного з нас є щось, шо тре змінити в житті, аж кричить. Але ви відкладаєте це місяцями й роками і “треба” не допомагає.
Так, схуднути та відмовитись від мови агресора під час геноциду — різні речі. Саме тому це вдесятеро складніше.
Мова — не тільки слова, які ми вимовляємо. Змінити мову повсякденного спілкування не те ж саме, що здобути нову навичку, потипу як перейти з велосипеда на водіння автомобіля. Мова — це хребет вашого життя. Дитячі спогади, емоції, почуття, вміння поратися із труднощами і таке інше — майже УСЕ, з чого ви складаєтесь, як людина, проходить через призму мови. Це нейронні зв’язки у мозоку, які встановлювались з народження. Щось настільки фундаментальне, що волевим рішенням не може змінитись за визначенням. Я не кажу “не має змінюватись”. Але, говорячи про зміну мови, оце варто пам’ятати.
У цьому контексті важливе нагадування: не всі русифіковані українці розмовляли українською хоча б у дитинстві або чули її від батьків-бабусь-дідусів, тобто не у всіх є, до чого повертатись. Я — приклад людини, яка тільки вчити її почала у старшій школі (пам’ятаю ще сміливі спроби вчительки початкових класів додати до програми українську, але то був акурат колапс совєтского союза й люди боялися; може трошки слів тоді вивчили та й усе). Я народилася у 200% русифікованому Дніпрі. Аж до переїзду до Києва у геть дорослому віці не пам’ятаю НІКОГО зі свого життя, хто б розмовляв українською. Усі родичі, батьки, друзі, школа, люди на вулицях, книжки, – все було російськомовне. Тобто найважливіші складові психіки формувались російською. Особистість таких людей, як я, будувалась з росіських цеглиночок, якщо образно.
Так, це і є жах етнічного чищення, яке росіяне проводили поколіннями: вони руйнували українське зсередини, вискоблювали з самої сутності людини.
Поколіннями (!) Отже зворотній процес не станеться за одну ніч.
Не треба змушувати, соромити, квапити, порівнювати зі зрадою. Натомість — надихати й допомагати.
Я все ще розмовляю російською, але нібито щось зрушило всередині, і можу точно сказати: допомогли не спроби присоромити, а дописи про неймовірне українське вбрання й звичаї, які расєя наполегливо заміщувала пластиковими віночками та посміховисько-карикатурними образами українців. Мене тільки тоді по-справжньому довбануло, яку красу та етнічне багатство в мене вкрадено. У всіх нас.
Змушення через сором — це те, що зробила расєя.
Ми не повернемо українську культуру таким саме засобом.
Тільки красою та любов’ю.
Приклад: моя вчителька української у старших класах. Дуже сувора жіночка, яка патріотично любила Україну, але, сама того не розуміючи, продовжувала совєтські традиції змушування й залякування. Її уроків дехто боявся, дехто їх ненавидів, але не думаю, що комусь вони допомогли полюбити українську — ефект був протилежним.
Так, ми вивчили слова і граматику. Але в мене особисто ще довго була огида до мови. Університет цю огиду закріпив.
Ніхто з моїх учителів не робив уроки такими, щоб було цікаво; замість того, щоб показати український етнос у захоплюючому ракурсі, вони намагались змусити його полюбити. Чи можна змусити до любові?
Прямо зараз на загальнонаціональному рівні відбуваються абсолютно такі ж самі уроки: активісти хочуть повернути українську свідомість, тільки учні — вже дорослі, сформовані люди; але всередині ті самі діти, яких не можна заохочити батогами.
То ж хочу обійняти усіх українців, яким зараз важко, і попросити: перш, ніж публікуєте щось, перевірте, як воно сприймається читачем: надихає чи тисне? Чи є там конкретна інформація про українську мову/культуру, яка зацікавить, вразить, сподобається, — або ж тільки емоційне спонукання “не бути зрадником”. Останнє — ваші особисті емоції й вони зрозумілі з огляду на ситуацію; але, виплеснуті в ефір, не принесуть змін.
Всім терпіння. В мене є впевненість, що саме ця війна розпочала процес остаточного повернення елементів всього українського, які вбивала росія. Просто потрібно багато часу й праці. Дуже багато.
