…перебираю старі записи, що їх готував колись у чернетку для зовсім нового курсу історії України. Насамперед, новизна полягала б у концентрації уваги на степово-кочовій половині України часів, коли осідла маса концентрувалась в Першому та Другому Князівствах (Русь і ВКЛ). Адже весь той раній історичний час від половини до третини сучасної України (а якщо брати “велику Україну”, а з Придонням і Прикубанням – то й більше половини) займали традиційно “суто негативні персонажі”, антагонисти офіційної історії – хозари, печеніги, половці.
Про них прийнято писати мимохідь, дуже мало, скупо і практично завжди в негативі. І це півбіди, бо навіть у цьому залишку більшість – неправда, перекручення, банальне плутання одного з іншим. Приклади: печенгів чи половців теж звуть у підручниках та книгах “Орда”, хоча в них не було орди; вся література – від опери Бородіна і аж до самої наукової – пише про “половецьких ханів”, але ніде лідери половців у джерелах не названі ханами; популяристи та серйозні науковці постійно плутають геть різні явища під смутним і страшним словом “кочовики”.
Тут для них все єдино – що велетенська Орда, яка за два роки з блакитних вод Керулена може опинитися в Адріатиці (монголи часів імперії), що сезонне кочовництво по чітко визначеній лінії (“шлях”), яке містить кінцеві точки “зима” (кишлак), “літо” (аул) та проміжні – весенньо-осінні угіддя.
Ніхто не звертає увагу на те, що опис життя-буття запоріжців – з їхніми зимниками і літовниками – це один-в-один опис “кочовиків” того ж краю, коли ті живуть стабільно і з року в рік ходять в аули та кишлаки. Запорожці, за паралогікою, виглядають “осідлими”, хоча теж “кочують” і теж ходять в далекі походи.
Таких негараздів дуже багато. Сьогодні я хочу показати лише маленьку частину.
Поговоримо про половців.
На мою думку, в половців (кипчаків, куманів, кунів) не було “каганату” (як зустрічається в деякій літературі) і навіть “ханства, ханату” (як зустрічається взагалі скрізь).
Саме слово “хан” зустрічається двічі за їхню 300-річну історію, і тільки в якості імен власних: Тугоркан (ніколи не названий “Хан Тугор”) і Шарукан (який теж ніколи не названий “Хан Шару”), тобто частка “кан” це невід’ємна частка імені, а не титул;
(як не є підстави вважати ханом, наприклад, людину на ім’я Щелкан, Балкан, чи героя фольклору Курихан Петуханович).
Хто ж були означені в літописах Кобяк, Кончак, Гъзак, Боняк, Шарукан, Тугоркан та сотні, буквально, сотні інших згаданих побіжно половців?
На мою думку, це були виборні вожді половців. І ці вожді не мали звичного для ханства, каганату “єдиноначалія”, тобто не були монархами.
Нащадки половців особливо наочно розбудували кілька після-ординських держав – в ту епоху, коли монгольський елемент поступово розчинився в підкореній кипчацькій масі. Насамперед, це Крим, Великий Ногай, а також Казань, Астрахань і дрібніші та рідші утворення.
Я гадаю, що час “кипчацького ренесансу” (після послаблення і розпаду “Золотої Орди”) якраз і є періодом, коли кипчаки почали повертатися до своїх прадідівських звичаїв.
А звичаї ці були наступні. Половці ділили весь свій край на “ліве і праве крила”, що в простому наближенні означає відповідно або “лівий та правий береги великої ріки”, або ще простіше – “східна і західна частини”.
У свою чергу, кожне крило (наприклад, лівобережне і правобережне – як і тепер, по Дніпру) поділялось саме на два крила, “старше та молодше” чи те саме “ліве і праве”, “східне і західне”.
А воно ще на два, і може бути так вглиб до п’яти порядків: аж до того, коли одиницею поділу залишається один рід.
Один з таких проміжних поділів звався “курень”, інший рівень – “кош”, інші – сімейно-родинні поділи – відповідно “іль”, “улус”, “юрт” (останній багато разів перекладається в джерелах як “вежа”).
На чолі всіх ціх підрозділів стояли виборні аристократи.
Серед посад дежрела часто згадують “кощій” та зрідка “кочубій”, – на мою думку, це одне й теж і означає “бій (князь) що стоїть на чолі Кошу”.
Тут вже рукою подати до “кошових”, я гадаю. Те, що літописи кілька раз згадують “кощіїв” у множині, говорить про те що кошів було одразу багато чи принаймні кілька одночасно, відповідно і очолювали їх одночасно різні особи.
Інший титул, на мою думку, ховається за трикратним (у різні роки) літописним “шелудивий Боняк” – особлива “честь”, яку слов’янські читачи одностайно читають як “вошивий, покритий струп’ями, прокажений, = нехороший, дуже поганий чоловік”.
Я гадаю, що це не прокльон (до такого прийому літописар все ж вдається нечасто!), а якийсь титул: наприклад “челебі”, “челубій”, “джильдебій” ітд.
Для порівняння, в Кримському ханстві, яке приблизно наполовину складалося з нащадків половців, майже одразу виник поділ на “ліве і праве крила”, їхні очільники названі “калгасултан” і “нурадін”.
В Великому Ногаї, який не визнавав ханства, подібні посади звалися “улубій”, “кековат”, “нурадін”, “тайбуга”.
Деякі з таких титулів були прозорого походжання (нурадін і кековат – це імена конкретних людей, на кшталт західних “август і цезар”), улу-бій = великий-князь, інші уходять вглиб традицій і ховаються в різних мовних прошарках (наприклад калга – це щось хозарське)
Про одночасну наявність в Хозарії “кагана”, “бека”, “маліка” і “главана” – а це час ще задовго до половців – я можу сказати, що можливо це наслідок не “безвладдя”, “двовладдя” чи “багатовладдя”, а – або федеративного устрою, або республіканського.
Можливо, що в половців було одночасно і те, і те.
Республіканські традиції (відмова від хана-монарха в принципі) видні одразу в двох назадках Половецького Поля: 1) в ногайців (які мали біїв (князів), але не ханів), 2) в козаків Січі.
Я гадаю, що принаймні деякі титули (кошовий, курінний), а можливо і багато функцій прямо перейшли від пізньої половецької федерації – до “свіжеспеченої” козацької Січі.
Можливо, саме від Поля козаки вспадкували “загадковий” поділ на 38 куренів
(можу припустити, що в половців була своя легенда, чому 40-2, тобто від сакрального сорок кудись поділись два курені).
Можливо, більший поділ нараховував 7 великих кошів, – звідти пам’ять ногайців про великі роди Едісан та Едічкуль (еді – сім).
Це все лише мої припущення, я не наполягаю на їхній академічності.
Про те, скільки козаки могли вспадкувати від корінних мешканців Поля – половців – побутових понять, слів, явищ, в тому числі у військовій галузі, можна писати довго, але все це досліджене мало і я б сказав – мало цікавить дослідників.
Українців (і тим більш росіян) мало цікавить пошук справжніх тюркських субстратів у своїй культурі; у свою чергу тюркських дослідників донедавна мало цікавило розкопати і довести свій внесок до української історії і культури; але часи змінюються.
Спочатку слово “Крим”, а тепер вже й “Україна” надовго стали чи не самими гарячими в новинному порядку дня.
Разом з війною і політикою, гадаю, прокинеться і жвавий інтерес до темних і білих плям в українській історії.
