З нагоди річниці Голодомору
Кожну річницю Голодомору я нагадую важливу річ. Так, виморочували голодом не тільки українців. А ще – німців-фольксдойчів. Чорноморських болгар. Азовських греків. Євреїв-колгоспників з юденплану. Українських чехів. Росіянських старообрядців. І все це в самій Україні, не рахуючи Казахстану. Не рахуючи республіки вользкьих німців, не рахуючи татарських, башкирських, удмуртських, чуваських, ногайських сіл і авулів. Не рахуючи далеких родичів українців – кубанців, і ще більше далеких – дончаків.
Кат зручно влаштувався. Він каже: я катував не тільки вас! Дивіться, ніхто вже не скаржиться, тільки ви. Або так: скорблю больше всєх, ми тоже постраждали – адже ви всі моє поддані, я ніс збитки з кожною вашою смертю. Давайте покладемо квіти разом, забудемо і напишемо спільний підручник, в якому буде відображена точка зору вас всіх, тобто моя. Там буде написано, що голод торкнувся всіх. Ми там опустимо, що торкався він лише тих, хто мене не влаштовував. Що більшість з них не влаштовувала мене своєю національністю, а деякі – релігією. Ми напишемо, що це наша з вами спільна біда, а отже винуватих немає.
Чому я нагадую цю важливу річ? Тому що всі інші і справді про це забули. Пам’ятають українці та казахи. Підросійські народи забули, бо заборонено. Європейські народи забули, щоб не псувати собі настрій перед підписанням з Москвою чергової на вигляд вигідної угоди. Мешканці ФРН, Голандії, Швейцарії, Данії, Швеції забули про тих, кого звали чорноморськими німцями, хоча то були їхні родичі. Православні Греція, Болгарія забули і не хочуть пригадувати. Забудькуватою вийшла і Чехія. І Ізраель. Але нам треба, щоб вони це пригадали і щоб пам’ятали.
Це була акція з росіянізації. Все що неросійське піддано карі. Навіть якщо це старовіри.
У Криму депортували не тільки кримських татар. Але й багато кого ще – німців, болгар, греків, вірмен, італійців, циган. Євреїв не депортували. Українців не депортували. Караїмів, кримчаків, естонців, чехів не депортували. Проте їхні поселення також зтерли з обличчя півострову. Чому? Тому що йшла росіянизація.
Українцям 50-60-х показували чисте поле, казали – тут до вас ніхто не жив. Вони селились, швидко знаходили, що степ навколо рясніє закинутими селами. Деякі ще стояли як примари, від інших залишився тільки грунт, треті перепахували під буряк. Трактори вигрібали черепи, кладки, плити. Буряком засаджували і села, і цвінтарі. Виникали питання: хто ж тут був до нас? Спочатку їм казали: мовчіть. Потім: це були татари, ясно? Іноді це було правдою. А частіше, особливо в Північному Криму, це було сардоничною посмішкою долі. Адже поруч з “перезаснованим” селищем, а те й прямо під ним, лежали кістки самих українців. Інших українців. Можливо, з тих самих губерній, можливо, навіть з тими самими прізвищами. А можливо, тут жили естонці, до них – німці, до них – чехи, до них – болгари, до них – ногайці.
Ми маємо пам’ятати всіх жертв. Те, що хтось також зазнав нападу і нищення, має підсилювати обидві сторони. Годі підігрувати кату. Жертви мають об’єднатись і виставити рахунок.
Алі Татар-заде
