Україна | Ukraїna Суспільство СИНДРОМ БАЛАГАНОВА-ПАНІКОВСЬКОГО

СИНДРОМ БАЛАГАНОВА-ПАНІКОВСЬКОГО



…У далекій-далекій галактиці минулого тисячоліття я був редактором найпопулярнішої газети. І було в мене два талановитих майстра — головний дизайнер і головний більдредактор. І от одного разу вони увійшли до мого кабінету з проханням розсудити їх з приводу верстки першої шпальти.

Викладайте ваші доводи, сказав я. І вони почали. І все було дуже інтелігентно, поки один з них не сказав, що у своїй креативній діяльності треба поважати працю іншого. “Та хто ти такий, щоб мене вчити?! “, почув він у відповідь.

І понеслося. Метри підскочили з стільців з виряченими очима, і ледь не вперлися лобами один у одного — як боксери перед зважуванням.  Професійний сленг у їх вустах поступився місцем “козлам” і “дебілам”. І це були найліберальніші вислови.

Я намагався їх помирити. Марно. Я намагався перевести все на жарт. Вони не слухали мене. І здається навіть не бачили. Вони були зайняті одне одним, намагаючись вжалити якнайдошкульніше. Бо кожен бачив перед собою зло — чисте, рафіноване, абсолютне.

Я піднявся й вийшов. Із свого власного кабінету, лишивши їх з’ясовувати стосунки.

І це допомогло. За декілька хвилин сварка згасла. Залишившись без свого єдиного глядача, вистава  втратила сенс.

…Тоді й замислився я, де була та реперна точка з якої почався відлік конфлікту? Який тригер запустив метаморфозу, що інтелігентних і доброзичливих в цілому людей перетворює на дикунів?

Ви вже зрозуміли, де той тригер — слова “Та хто ти такий?”. Вони мені тоді живо нагадали сцену з роману Ільфа і Петрова. Ту саму, де подільники Остапа Бендера — Балаганов і Паніковський, не поділивши крадені гроші, штовхають одне одного в груди і  сваряться: “Та хто ти такий?!”- “А ти сам хто такий?!”

Із цим синдромом Балаганова-Паніковського я стикався і пізніше, але головним чином у приватних ситуаціях, в обмеженому колі свідків і учасників. Переходити на хапання за грудки у публічному просторі у ті, старі, часи не дозволяли собі навіть колишні братки. Це вважалося в суспільстві верхом безкультур’я.

Знічев’я щось змінилося у нашому житті. Паніковські й Балаганови повилазили з усіх щілин, заполонили собою соцмережі, телевізійні “свободи слова” різного гатунку, мітинги й з’їзди, а особливо – Верховну Раду і її трибуну. Стали вершителями народних дум.

Очільники країни (колишні й нинішні), народні депутати, судді (конституційні і верховні), філософи й історики, поети й письменники ,генерали й полковники, журналісти (розслідувачі й просто), моральні авторитети й блогери – на очах перетворюються на злих і заздрісних сиріт лейтенанта Шмідта, пасинків істини, які не можуть поділити порізану на округи країну, де бомблять фраєрів і лохів.

Розенкранци і гільденстерни нашого часу на службі новітніх комбінаторів, прислуга “за все”, жертви “мрії ідіота” про тарілочку з  блакитною облямівкою -вони пиляють свої гирі у святій вірі, що ті є золотими. 

Апологети паніки й адепти балагану.

Усі їхні мрії й фантазії, увесь креатив зосереджуються на одному – здійнятися на крилах свого натхнення у синю височінь, а звідти впасти каменем на ідейних опонентів, встромити хижі пазурі у їх живе і свіже м’ясо й рвати, рвати його кривим дзьобом…

Що Балаганови, що Паніковські – обоє рябоє. І ви вже самі обирайте, хто з цих облич – старий київський аферист – гусекрад (“Ні, ви рушайте до Києва і спитайте…”), а хто  лоботряс з провінційного Арбатова, ласий до чужих кишень. 

…Не знаю, звідки це взялося. Можливо, з Московії, з тамтешніх телешоу. Може, самі до цього дотумкали. Але здається іноді, це стало нашим головним екзистенційним запитанням. 

Не біблійне “Камо грядеши?”. Не шекспірівске “Ту бі ор нот ту бі?”. Навіть не “Що робити?” від Чернишевського. 

А болісний і відчайдушний зойк вопіющого в пустелі, трубне, ієрихонське – “ А ти сам хто такий?!!”

Як з цим бути? 

І не вдягнешся в біле пальто, щоб стати над сутичкою, бо кинуть ув обличчя: “ А хто ти такий, щоб не забризкатися багном?” І не допоможеш віднайти в тим спорі істину, бо отримаєш: “Хто ти такий, що все знаєш?”. І не переведеш на жарт, бо спитають суворо: “Хто ти, що смієшся над святим?” 

Все марно, я пересвідчився на досвіді. Формула Балаганова-Паніковського не має раціонального рішення.

Лишається, мабуть, одне — вислизнути з того бедламу і

гармидеру – тихо, по-англійськи. І щільно зачинити за собою двері. Може тоді, без глядачів, утихомиряться?

Євген Якунов

Leave a Reply