Один поет-шістдесятник обґрунтовує право московитів захопити Крим тим, що в Ялті жила дама-с-собачкой, а “Кімерія Волошина” – часть русской культури. Я не буду казати, що на цій підставі нам належить площа в Москві, і не одна, де стовбичить пам’ятник комусь українському чи будинок, в якому жив який-небудь кієвлянін, хоча б той же Булгаков.
А власне, цікавіший феномен “сліпоти”.
У ті ж 60-ті Чичибабін розпачливо й пронизливо (для нас, кримських) вигукнув: “Как нєпрійстойно Криму бєз татар!” А чи бачили кримських татар, коли вони були? Леся Українка милувалась красивими татарочками, є схожі нотатки від інших сучасниць.
Ну, от той же Чехов. Він живе навіть не в Ялті, а в Аутці. Аутка – верхня татарська, нижня грецька. Чехов дружив з кримтатарами, носив шапочку і через вузький розріз очей жартом відрекомендовувався Османом. Він мав тросточку, подаровану сусідом-татарином, щоденно пив із ним каву (цей процес займає годину і більше), а друг його Нурі лікував Чехова кумисом від чахотки, у свою чергу Чехов давав гроші на сусідню школу (чи грецьку, чи татарську).
Але де в Чехова кримські татари і греки? Чому він про них не писав? Він їх не бачив? Чи його твори порізали? Чи він вирішив, що це нецікаво нікому?
Волошин. Коктебель… Згори живуть ті ж татари, знизу і всюди – кримські болгари. Волошин був закоханий в болгарку, та відповіла відмовою і вийшла за якогось жебрака з десятиною винограду.
Всюди – балканська кухня (турецька й болгарська). Де хоч один портрет з болгаринкою, хоч один пейзаж з татарською чи болгарською хатою?
У прозі – багато мудрощів про “какіх только народов нє посилала Європа і Азія в Крим”. Названі ґоти, скіфи, савромати, кімерійці, звісно, теж, таври, черкеси, ординці… А болгари? Болгари не згадані зовсім.
У поезії те ж. Грін жив в Старому Криму. Це столиця кримських татар, це взагалі столиця Криму, це епонім татарського Криму як такий. У творах Гріна бігають Сенді, Друд, Дезі, Фрезі, Давенанти, Дюроки та Естампи. Ніяких натяків на кримських татар, а хоча б на вірмен та греків, болгар, які мешкають по всі боки від Ески-Кириму (Грін пішки щотижня ходив в гості до Волошина).
Це дуже цікавий феномен. Хоча, спитаєте ви, чи може бути гірше? Гірше – може. Може бути колоніальний роман. Це коли тубільці – темні, забиті, але в них прекрасная кухня, красиві дівки (особливо поки тінейджери, і підкреслюються їхня “ранність созрівання”, що ніби виправдовує колонізатора). У цих дівок злий глупий брат, що не дає колонізатору заволодіти “горной козочкой”, такий же злий тупий відсталий батько, і зовсім жахливий – жених, він, як правило, ще й представник нацеліти, але показаний в найгіршому тоні, як некрасивий, нечесний, хтивий, підступний і т. д. Врешті решт білий герой отримує дівчину, і в залежності від вікової авдиторії – дитинство, юнацтво, дорослий роман – він відповідно на ній одружується і везе геть, або вона гине трагічно, або він просто наситивсь і поїхав шукати далі (доросла версія).
Наприклад, таким є роман “О, юность моя” Сельвінского. Сам він при тому кримчак чи караїм (версії різні), але як русскій пісатель, яким він себе і вважає, – вимальовує свого протагоніста не єврейським, а русскім сообразітєльним мальчіком. Далі ж увесь колоніальний набір: татарочка, жених із Директорії (контра, білі), затуркана мати, що мріє віддати доньку за багатого, а не за альтер-его Сельвинського.
Дружба народів, вона така! “Оддай жену дядє, а сам іді к бляді” (русская поговорка). То на цьому тлі “сліпота на тубільців” – це ще найкраще, що може запронувати тубільцеві культуртрегер з колонізаторів.
І коли Чехов курить тютюн з Нурі, бесідує про ціни на кумис, а потім встає з-за столу, йде писати і “не бачить” його в літературі, то він, виходить, іще робить послугу. Бо якби взявся за перо, то набігли б цензори, імпресарії, та й власні неізжиті колонізаторські вавки в голові, і допомогли б написати щось таке, колоніяльне.
З іншого боку, потім це виливається в “дами с собачкой”, а потім якийсь Кушнер каже, що раз так, то можна загарбувати Ялту, Коктебель, Старий Крим.
