Алі Татар-заде
Від автора: Цю статтю написано на прохання одного впливого часопису України ще підчас початку “Кримських подій”. В останній момент редакція відмовилась брати текст повністю або частками, мотивуючи це тим, що написаний він бундючно, нецікаво, і читачеві (що позиціонується як інтелектуал) читати буде нудно. З того моменту я вніс лише кілька правок —уточнень з огляду на росіянський перепис населення, який проводили наприкінці 2014 та оприлюднили 2015 року.
У цій статті автор розглядає етнічні процеси в Криму крізь призму появи, розвитку та зникнення унікальних етносів і субетносів, що існували на півострові. Уваги приділено також асиміляційним процесам, котрі, на думку автора, призвели до того, що в Криму було сформовано і законсервовано «радянську націю» – російськомовну у побуті, радянізовану в культурі, інтернаціоналізовану шляхом асиміляції, депортації і русифікації більшості етносів і субетносів.
База. Колоністи і колонізатори.
У статті кілька разів можна зустріти терміни «колоністи» та «колонізатори». Автор використовує їх як різні поняття в наступному розрізі. Колоністи – це люди, які заселяють новий край, не підкорюючи місцевого населення, а тільки розбавляючи собою існуюче. Колонізатори – це прошарок людей, іноді масовий, який планомірно перетворює край на свою колонію, не зупиняючись перед продуманою і далекоглядною асиміляцією попереднього населення, а також репресивними методами, від витіснення до масових депортацій тих народів, які асимілювати не вдається.
Кримські татари
Кримські татари є найменш русифікований етнос Криму, та й всієї південної України. Російську мову знає абсолютна більшість кримських татар, проте рідну мову не забувають, і також легко оволоділи українською за 23 роки проживання разом в одній державі. Поява в Криму кількасот тисяч кримських татар повернула на півострів і втрачену тут за другу половину ХХ ст. форму російської мови – східне наріччя, що законсервувало в собі основні риси вимови 1930-х років. Цей консервативний варіант зберігався донедавна в Середній Азії, а тепер його можна почути, коли кримські татари розмовляють російською.
Серед кримських татар ще донедавна було помітно існування трьох субетносів.
Північна група кримських татар – ногайці, з власним степовим діалектом – формувалась на теренах степового Криму та прилеглих до нього історичних земель: Буджак, Єдісан, Джамбойлук, Єничкуль, Кубань (з них остання – за межами сучасної України). Після знищення Кримського ханства (1783) його материкові землі були швидко колонізовані росіянами і українцями, а кримські татари продовжували жити ізольованою групою всередині Криму, аж до початку ХХ ст. зберігаючи кількісну перевагу на півострові. Ногайська частина етносу найбільш була схильна до міграцій, по-перше, тому що її землі підлягали найбільшій колонізації, по-друге через напівкочовий уклад, і нарешті через традиційні та особисті зв’язки з іншими регіонами. Якщо в середині XVIII ст. кримських татар було понад 400 тис., а одразу після анексії – не було і 200 тис., це означає еміграцію в Османську імперію, насамперед, степовиків-ногайців. Так само, в другій половині ХІХ ст. кількість кримських татар в Криму упала від 240 тис. до ледь повних 100 тис. (1859 – 1865 рр.) через еміґрацію після Кримської війни, і тут також ключову частку міґрантів складали ногайці. На початок ХХ ст. степовики складали все ще потужну частку народу – близько 20%. Попри свою чисельність, кримські ногайці ніколи не робили заявку на літературну мову на основі свого діалекту. Ногайські діалекти відрізняються сильним початковим «дж». Існує жарт, що степняки дж-кають: «Джанкой джолында джавун джавгъанда джылан джерде джылап джата» (літературною вимовою це б звучало так: «Джанкой ёлунда ягъмур ягъгъанда йылан ерде агълап ята» – «На джанкойській дорозі, коли йде дощ, змія лежить на землі та плаче»).
Південно-бережні ялибойці говорили на діалекті, ґенетично близької до огузької групи та сучасної літературної турецької. Це певною мірою проливає світ на етногенез, адже територія Ялибойю співпадає із зоною османських володінь в Криму, яка практично ніколи не була під владою кримських ханів. Ще раніше тут були ґенуезькі, венеціанські і грецькі колонії. Це відбилось і на ґенетичному походженні ялибойців, і на рисах їхньої мови. Наприклад, суто італійське перетворення м’якого «к» на «ч», лексика збагачена словами грецького та італійського походження. В політичній площині ялибойці довгий час залежали від влади султана, а не ханів, часто ставали на бік претендента на трон, якого затвердила Порта, в протиставлення кандидату від степовиків, і це також накладало відбиток на окремішність субетносу. Протягом ХІХ століття, коли Крим вже був єдиною провінцією, південнобережні татари претендували на покладення свого діалекту в основу всієї кримськотатарської літературної норми. Кульмінації цей процес досяг за діяльності просвітника Ісмаїла Гаспринського – він розробив абетку і граматику, яка на його думку була універсальна не тільки для всіх кримських татар, але й для більшості тюркських мов світу.
Зі встановленням радянської влади абетку-арабицю Гаспринського було скасовано, а норма літературної мови була переглянута на користь середньо-кримського діалекту, розповсюдженого в провінції Орта-Йолак («Середня полоса»), яким користувались гірські і передгірські татари – тати. Остаточно боротьба двох діалектних норм завершилась із переходом з латиниці на кирилицю. Тати говорили на мові середній поміж огузькими і кипчацькими говорами. За часів ханства вони становили більшість осілого населення Криму, були ближчі до хана та його двору, в політичному плані часто протистояли як турецькому впливу з півдня, так і домінації ногайських кланів з півночі. Етноґенез татів – дуже складний, у ньому могли брати участь десятки народів та їх нащадків, що коли-небудь населяли кримські гори і передгір’я. Включно з останніми скіфами і таврами, сармато-аланськими племенами, готськими та гунськими завойовниками, хазарами, аварами, уграми, печенігами і десятками інших племен. Антропологи часто вказують на європеоїдні риси татів, причому, відмінні від середземноморського, притаманного ялибойцям.
Щоб проілюструвати лінгвістичні розбіжності поміж усіма трьома діалектами, наведемо добірку з кількох слів, що по-різному звучать в кожному з діалектів.
Спочатку йде Степовий діалект, потім Середній діалект, потім Південний діалект – і наприкінці Переклад:
джолымыз – Ёлумыз – ёлумуз — наш шлях
джавун – явун – ягъмур — дощ
келемен – келем – гелийим — я приходжу
бараман – барам – варыйым — я йду кудись
джуремен – юрем – юрийим — я ходжу
джылагъан – агълагъан – агълаян — той, що плакав
Розвиток субетносів фактично припинився внаслідок депортації 44 року. Кримських татар розселили без огляду на місце попереднього проживання й тим більш субетнічне походження на теренах середньоазійських республік та Російської федерації. В місцях заслання групи активно змішувались поміж собою, і так тривало два покоління, тепер вже і після репатріації. Тепер рідко можна зустріти кримського татарина, який по всіх лініях матері і батька походив би тільки з одної групи. Вибір діалекту для домашнього користування визначався впливом старшого члена родини, який краще володів мовою та виховував нове покоління. Крім того, часто-густо родини селяться не там, звідки родом їх предки, і опиняються в оточенні інших діалектів. Також велике значення мала культурна самоосвіта кримських татар на висилці та під час повернення – за основу брався літературний варіант Орта-Йолак.
Не зважаючи на це, в кабінетах державних керівників Росії обговорюються перспективи повторного розбиття кримських татар на кілька субетносів, наприклад, шляхом розвитку окремої ногайської мови. Тут мало піклування про цілісність діалектів, що історично відходять у минуле, і на перший план виступає бажання дезінтегрувати політично єдину та солідарну кримськотатарську націю.
Караїми
Складним питанням є етноґенез караїмів. Вивчення цієї суто наукової проблеми протягом більше ніж сторіччя впирається в суспільно-політичний аспект і часто впливає на висновки дослідників. Теорія тюркського походження протиставлена теорії давньоєврейського, причому прихильники першої активно чинять спробам вписати караїмів до лав єврейського етносу або суперетносу. Згідно різних фактів, перші вихідці з античної Юдеї з’явились в Криму ще до н.е., і регулярно переселялись сюди в часи Римської та Візантійської імперій. Проте, у ранньому Середньовіччі Крим потрапив у зону впливу Хазарського каганату – тюркської держави, яка серед державних релігій мала юдаїзм. Змішаний з попереднім культом Тенгрі – небесного бога тюрків, хазарський юдаїзм проник до Криму і пустив тут глибокі корені.
Приблизно в той самий час серед юдаїстів Близького Сходу набув популярності рух проти Талмуду – багатотомних «уточнень та роз’яснень» до канонічної Біблії, який було не під силу вивчити пересічній людині. Цей рух звався «караїм», тобто «ті, що читають», і в самій назві закликав читати безпосереднє джерело релігії – Тору – замість його талмудичних тлумачень. Носії цього руху вміли порозумітись і з християнами, і з мусульманами на ґрунті прадавнього єдинобожжя, звідки виводять себе обидві світові релігії. Тому вони легко прижились в Криму, попри зміни в політичному ландшафті серед хазарських, візантійських, генуезьких, ханський і турецьких володінь. Відповідно, ґенеза кримських караїмів може містити в собі одразу багато джерел, включно зі значною вагою тюркського компоненту.
Прихильники давньої «біблейської» версії юдаїзму, протиставлені прихильникам «талмудичної» версії, за приблизними розрахунками складали 75% всього юдейського населення Кримського ханства. Вперше чисельність караїмів як окремого етносу зафіксована переписом 1795 року і нараховувала 2300 осіб. Станом на 1850 рік караїмів в Криму було 4 тисячі, станом на 1920 рік – 5600. За роки радянської влади кількість караїмів невпинно спадала. Так, перепис 1926 р. виявив 4,5 тис., у 1934 – 3,4 тис., 1944 – 2,5 тис.
Певне виключення становить період нацистської окупації півострова – тоді в Криму начебто проживало 7 тис. караїмів. Це можна пояснити частково тим, що серед всіх етносів, релігійно близьких до юдаїзму, лише караїмам в Третьому Рейху було дозволено право на існування, оскільки бралось до уваги їхнє тюркське походження. Тож, багато кримчан, які знаходились в зоні ризику через «єврейське питання», із метою зберегти життя пригадувало, а може частково й вигадувало в собі караїмські корені, виправляло документи. Проте, були випадки і зворотного – коли караїми, отримавши від нацистів «право на життя», добровільно йшли на розстріли разом із своїми родичами в змішаних родинах.
Після повернення Червоної Армії частину караїмів, які мали родинні зв’язки з іншими кримськими народами, депортували разом з цими народами. Більша частина залишилась в Криму, проте втратила будь-які навіть примарні шанси на культурну автономію і швидко асимілювалась. Із початком післявоєнної масової міграції євреїв до Ізраїлю, місцеве керівництво бажало будь-що зберегти показник кількості євреїв на своїй території, і тому намагалось приписати до них караїмів. Це частково вдалося, але ще більше караїмів, протестуючи проти такого припису і відмови писатись власним етнонімом, записувалось в росіяни. На 1970 р. караїмів нараховано лише 1,6 тис., 1979 – 1,2 тис., 1989 – 0,9 тис. При цьому лише кожен десятий вказував рідною мовою караїмську, а всі інші – російську.
Таким чином, караїми зазнали у післявоєнні часи повзучої асиміляції: одна частина повністю зрусифікована, інша примкнула до єврейського етносу і майже повністю емігрувала до Ізраїлю. Частка караїмів Криму переїхала до Литви, де їхня культура і традиції охороняються державою. Станом на 2001 р. перепис зафіксував 0,6 тис. кримських караїмів, і лише 72 носії мови. На початку 2015 караїмів залишилось 0,5 тис.
Караїмська мова складалась з трьох діалектів – кримського, галицького і литовського, і станом на сьогодні лише останній має деякий шанс на те, щоб зберегтись як діюча мова.
Кримчаки
Мову кримчаків іноді вважають етнолектом, оскільки вона схожа до орта-йолацького діалекту кримських татар, зі значною вагою гебраїзму. Проте лінґвісти знаходять найбільш спорідненим мові кримчаків (яку до ХХ ст. носії називали «чагатай») карачаївсько-балкарську. Перші пам’ятки відносяться до золотоординського і генуезького часів (XIV – XV ст.), з ними ж пов’язані і ґіпотези про появу кримчаків. Серед ґрунтовних версій їхнього походження слід згадати європейських євреїв, які втекли до кримських колоній генуезьців через постійні погроми, «криваві наклепи» та інквізицію. Другою хвилею могли стати євреї Іспанії – сефарди, вимушені оселитись в ісламському світі як більш толерантному на той момент до єврейства, ніж в католицьких королів.
Кримчаки були рабанітами і талмудистами, тобто визнавали авторитет ребе – вчителів і тлумачів Талмуду. Це чітко відокремлювало їх від караїмів та не давало їхнім двом громадам злитись в одну. У свою чергу, архаїчність побуту, окрема мова, суто кримські традиції не сприяли тому, щоб кримчаки зливались із континентальними євреями Російської імперії. Останні, через закони про «Смугу осілості», протягом ХІХ ст. активно заселяли Крим, швидко наздогнали і обігнали кримчаків чисельністю.
Кримчаки, яких вперше пораховано як «кримських євреїв» під час перепису 1926 року, становили до війни велику, за кримськими мірками, громаду – 6 тисяч. Їхня доля як етносу повністю була перекреслена у 1942-44 роках, коли більшість народу була винищена нацистами за допомогою кримських пособників. Менша частина, 800 кримчаків, встигла евакуюватись під час Керченського десанту у новорічні дні 1941/42. Після війни в Криму залишилось живими 750 кримчаків, станом на 1959 рік їхня кількість досягла понад 1 тисячу, і ще близько 500 жило поза межами України. Протягом радянського періоду близько 700 кримчаків переселились до Ізраїлю. Перепис 1989 року виявив 600 кримчаків, з них користувались рідною мовою лише 100, а інші – вказали російську. 2001 року виявив лише 280 кримчаків в Криму і ще 200 в материковій Україні. Носіїв рідної мови залишилось лічені одиниці. На початок 2015 в Криму зафіксовано лише 177 кримчаків (або разом з Севастополем – 228).
Кримські євреї
Слід згадати також долю іншого народу, що мав шанси осісти в Криму в якості окремої етнічної групи – кримських євреїв. Починаючи з 1920-х років, серед частини сіоністів Росії визріла ідея про дивовижну схожість природних умов Криму до Землі Обітованої. Тут і пустельні ландшафти, і чужорідне оточення (мусульмани – кримські татари, християни – німці, болгари, греки), і важкі умови праці на неродючій землі. Завдяки одному з авторів ідеї – Йосефу Тремпельдору, майбутньому засновнику Тель-Хай на місці сучасного Тель-Авіва – російські євреї почали з’їжджатись до Криму і засновувати свої перші землеробські колонії. У майбутньому планувалося, що від Криму до Єрусалиму географічно близько, і він може стати перевалочною базою для репатріантів – свого роду інкубатором, в якому відвиклі від сільської праці покоління євреїв проходитимуть «стажування» перед появою в Палестині.
Цей проект був підхоплений радянською владою, але тільки в тій частині, щоб євреї засновували в Криму свої сільгосподарські комуни (кібуци). З початком закручування гайок, кібуци швидко перетворились на звичайні колгоспи і радгоспи, тільки з концентрованим єврейським населенням. Протягом двадцяти років поміж 1920 та 1940 в Криму було засновано понад 180 таких поселень, з них близько сорока – самостійні, інші були змішаними (наприклад, особливої популярності набули єврейсько-німецькі села). Одна частина єврейських колоністів спілкувалась на мові ідиш, інша – вчила іврит, була також невелика група, що практикувала мову есперанто. Окремо виникали колгоспи єврейських горців з Кавказу, бухарських євреїв. Було багато вихідців з єврейських містечок України і Білорусі.
Таким чином, закладались можливості складення в Криму одного чи одразу кількох субетносів кримських євреїв. Перший нищівний удар цей проект зазнав 1942 року, коли нацисти оголосили всіх євреїв поза законом та влаштували їхнє грандіозне, тотальне знищення. Проте вже 1944 року, одразу після приходу в Крим Червоної Армії, частина радянського активу єврейського походження підняла питання про перетворення Криму або його частки на єврейську автономію. Спочатку сталіністи підтримували таку ініціативу, але потім у зв’язку зі зміною геополітичних реалій фізично позбавились від ініціаторів, влаштувавши «Справу Єврейського комітету», в ході якого було «викрито» та страчено плеяду єврейських діячів. Після цього, разом із кримськотатарськими, грецькими, вірменськими, болгарськими, німецькими назвами з мапи Криму прибрали й назви на ідиш та іврит, села перейменовані на безликі радянські назви. Було стерто з мапи і єдине у світі селище з назвою на есперанто – Войо Нова.
Серед сучасних євреїв Криму є нащадки 65 тисяч мешканців єврейських колоній. Проте, зараз ця етнічна група повністю зрусифікована. Станом на 2001 рік їх було 4,5 тис., а після окупації Росією – 2,5 тис. (або 3,1 тис. разом з Севастополем).
Кримські греки. Уруми, румеї, новоелліни.
Кримські греки – широка назва одразу кількох етносів, субетносів та історичних спільнот. Наголошуємо на цьому особливо, оскільки можна зустріти чимало спекуляцій про найдавнішу націю Тавриди (не рахуючи самих таврів), і робиться це як усвідомлено, так і по недбальству.
Кримськими греками до XVІІІ ст. називали два етноси – урумів та румеїв, які розрізнялись, насамперед, мовами – перші розмовляли етнолектом кримськотатарської, другі – діалектом еллінської.
Їхнє походження від давньогрецьких колоністів, що прибули в Тавриду ще в часи Навуходоносора, викликає певні уточнення. На злеті античної цивілізації греки дійсно складали собою окрему і чітко відділену від інших кримських народів етнічну групу, і не тільки мовну та генетичну, але й культурну і навіть цивілізаційну. Серед місцевих кіммерійців, таврів, скіфів, сарматів вони були ізольованими колонізаторами, які, за виразом Сократа в діалозі Платона, тіснилися навколо моря, наче жабки навколо болота. З племенами раз по раз спалахували війни і конфлікти, але більшістю часу йшла жвава торгівля. Із часом в Криму зростала роль «варварів» в античному полісі, з’явились навіть відверто варварські династії (Боспор), що приводило до змішання населення полісів із місцевим населенням. Ці процеси добре вивчені на епіграфічних надписах Херсонесу та інших міст-держав, та ілюструють поступову варваризацію в іменах, проникнення еклектичних культів, проникнення реалій місцевого побуту. Але, ясно відзначимо, про зворотну асиміляцію греками місцевих племен достовірних даних немає, і якщо не вважати такою еллінізацію племінної знаті, то скоріш за все вона не була масовою.
Це важливий момент, оскільки населення грецьких колоній із початком кризи античного світу почало рідіти, зазнавало частих нападів аж до винищення міст, і вочевидь вклало малу питому вагу у формування всекримського населення, що постійно поповнювалось все новими і новими пришельцями з материку. Подальше відродження деяких колоній і заснування нових у золотий вік Юстиніана – більш ніж за тисячу років з початку колонізації – не могло повернути демографічних процесів у полісах в бік зростання нащадків перших колоністів, а скоріш лише додавало все нових етнічних додатків до цього населення, бо візантійцем на той час міг бути хто завгодно з ойкумени, наприклад християнізований гот, вірменин, слов’янин.
Вже в ранньому Середньовіччі ключовою ставало не генетичне походження, а релігійна приналежність. «Грецькою вірою» довго звалось православ’я (а до розколу церков – і взагалі християнство в регіоні), а етнічні групи що приймали християнство в розумінні сучасників із часом ставали «греками». Це легко пояснює, чому чисельна група кримських греків – уруми – розмовляла не варіантом грецької, а варіантом тюркської. Скоріш за все, то не був занепад мови предків (тим більш, що поруч жили румеї, які нею вільно володіли), а навпаки продовження спілкування на рідній мові після прийняття тюрками в Криму християнства. Що стосується другої групи, румеїв, вони скоріш за все були прямими нащадками візантійців (як ми вже зазначали, теж вкрай різнобарвної в етнічному сенсі спільноти).
Таким чином, питома вага нащадків давньогрецьких колоністів серед кримського населення була незначною, всупереч міфам, що їх часто можна зустріти в публіцистиці на кримську тематику. Етнічні групи, які входять до множини кримських греків та греків Криму, є переважно нащадками візантійського етапу колонізації півострову.
Протягом середньовіччя грецька православна община була помітною в таких містах як Судак, Херсонес, Каффа, поселеннях на південному березі. В Судаку грецька громада активно протистояла генуезцям в боротьбі за єпископство, в Горському Криму «греки» (православне населення) створили власне князівство Феодоро, що проіснувало до 1475 року.
Два християнські народи – уруми та румеї – жили в Криму до кінця 18 ст., коли влітку 1778 року були депортовані. 18,4 тисяч греків обох мовних груп були розселені меншою частиною на Кавказі, більшою – в районі сучасного Маріуполя. На цьому історія, власне, гіпотетичних нащадків давніх греків (а більшою мірою – візантійців та їхніх федератів) у Криму практично завершилась, і обидва народи тепер населяють донецьке Приазов’я. Сьогодні їхніх нащадків 77 тисяч, і лише 6,4% з них вказали свою рідну мову, інші – російську. Деяка частина кримських греків, не бажаючи залишати Крим, знайшла шпаринку в указі Єкатерини ІІ – оскільки депортація стосувалась християн, вони номінально прийняли іслам. Приміром, в селищі Керменчик половина мешканців складалась з греків-мусульман, які таємно зберігали певні християнські традиції. Більша частина таких криптохристиян із зміною поколінь ставала мусульманами та асимілювалась із кримськими татарами.
Але водночас, разом із російською колонізацією Криму сюди почали прибувати зовсім інші греки – елліни Османської імперії. Ще 1775 року, за три роки перед депортацією урумів та румеїв, Росія почала заселяти контрольовані нею Керч та Єнікалє греками-архипелажцями, а також арнаутами – еллінізованими албанцями. З них було сформовано грецький батальйон, згодом – полк, який зіграв важливу роль в придушенні повстань кримських татар і приєднанні Кримського ханства до імперії Романових. Невдовзі по анексії Криму (1783) їм було надано землі в Балаклаві і Севастополі, а також доручено патрулювання усього південного узбережжя. Начальники батальйону отримали величезні маєтки від Балаклави до Феодосії. Їхня чисельність постійно зростала (2,5 тис. 1793 р., 3 тис. 1795, 5,5 тис. 1835 року). Грецькі батальйони охороняли Крим від вторгнення турків з моря, активно придушували татарські повстання 1812 та 1854 років. Воїнські формування активно використовувались у війнах Росії проти Туреччини, завдяки чому чисельність греків в Криму регулярно спадала (1816 рік – усього лише 1,8 тисяч), проте на зміну загиблим із початку ХІХ ст. в Крим хлинула хвиля біженців з материкової Греції, особливо з числа політичних емігрантів, учасників війни за незалежність Еллади. Всі новоприбулі розмовляли новоеллінською, згодом до них додались понтійські греки – вихідці з чорноморських провінцій Туреччини. Кількість «новоеллінів» росла протягом усього ХІХ ст. – із кожним загостренням грецького питання в Османській імперії в Криму з’являлись все нові хвилі біженців. Багато з них вважались «турецько-підданими». Остання велика хвиля таких переселенців припала на 1914-17 роки, коли через Першу світову війну до Криму втекло 12 тисяч понтійців з Карсу і Трапезунду і греко-слов’ян із Салоник.
Пик кількісної домінації греків Криму (відмінних від кримських греків – урумів і румеїв) припав на 1917-20 роки, коли тут мешкало 22-24 тисячі еллінів. Громадянська війна, червоний та білий терор скоротили цю кількість до 16 тисяч (1926 рік), проте із появою в радянському Криму 8 сільрад і етнічних колгоспів сюди прибуло багато греків зі всього СРСР (25 тис. станом на 1934 рік). Наступні передвоєнні роки Крим поповнювався політичними емігрантами з фашистської Греції. Потім кількість греків незначно падала (до 20 тисяч 1939 року), що пояснюється масовими репресіями сталінського режиму. Станом на 1941 рік греки Криму населяли 400 сіл та селищ, десятки з яких були засновані ще їхніми далекими родичами – депортованими урумами і румеями. З початком радянсько-нацистської війни з 20 тисяч греків залишилось 14 тисяч – різниця пояснюється репресіями, розкуркуленнями з висилкою, мобілізацією до Червоної армії та евакуацією родин комуністів. Під час гітлерівської окупації частина греків повернулась до Криму, до них додались етнічні греки з контрольованих Третім Рейхом територій. Водночас, греки Криму брали активну участь у партизанському спротиві, через що у 1942-43 німецькими і румунськими військами було спалено близько 30 грецьких селищ. Навесні 1944 Червона армія повернулась до Криму, а вже влітку того ж року з півострова було депортовано 18,6 тисяч греків, включно з турецько-підданими. З кінця 1950-х деякі грецькі родини почали повертатись до Криму. Значна частина греків, що має походження з Криму і культивує рідну мову, протягом незалежності реемігрувала до історичної батьківщини – Греції.
У 1989-2001 роки греків в Криму нараховувалось 2,7 – 2,8 тисяч. Останній «росіянський» перепис на початок 2015 показав 2,6 тис.
Стан володіння новогрецькою мовою серед носіїв дуже низький, більшість русифікувалась в післявоєнні радянські часи. Проте молоде покоління активно вивчає рідну мову, бере участь в грецьких державних освітніх програмах.
Кримські вірмени.
Перші вірмени оселялись в Криму ще в ранньому Середньовіччі, в рамках візантійської колонізації. З ХІІ ст. їхнє переселення стало масовим – вірмени втікали від сельджуцької експансії, з кожним наступом тюрків та новим негараздом на батьківщині потік мігрантів збільшувався і досяг, за деякими даними, 100 тисяч родин. Вірмени оселялись як у генуезькій (Каффа), так і половецькій частках Криму (Карасубазар, Старий Крим), робили колонії в містах, засновували нові поселення – наприклад Вірменський Базар, тепер місто Армянськ, селища і кілька десятків монастирів. За підрахунками фахівців, лише в італійській Каффі їх було 45 тисяч, тобто дві третини всього населення. Крим почали називати Арменія Маритима, тобто Морська Вірменія.
Протягом генуезького періоду історії Криму серед вірмен боролись дві церкви – григоріянці і католики. Григоріянці активно чинили спротив спробам свого покатоличення – як з боку римської курії, так і з боку вірмен-католиків. У свою чергу, вірмени-католики боролись проти генуезців за право на автономний устав, право обирати свого єпископа і вести служби вірменською.
Кримські вірмени того періоду мали свої субетноси, що пояснювалось різним походженням хвиль міграції, а також різницею в культурному оточенні. Григориянські монастирі користувались старовірменською мовою, мешканці генуезьких колоній – також староіталійською і латиною. Третя частина вірмен, яка мешкала в оточенні половців, говорила і писала на вірмено-кипчацькій мові, а також зворотно асимілювала кипчаків, що приймали християнство григориянського напрямку. На цій маловідомій, зниклій мові створено філософські і наукові роботи, твори мистецтва, літописи, релігійні та алхімічні тексти.
Турецьке завоювання Південного берегу перетворило Крим на територію домінування ісламу. Сотні тисяч кримських вірмен переселялись до європейських міст, де почували себе більш затишно – в тому числі до Кам’янцю, Львова, Луцька, Замостя, Сучави, Могильова, Ясс, Аккерману. Зберіглося чимало легенд про переслідування вірмен кримськими турками, намагання навернути їх до ісламу. Проте, коли Росія відвоювала південний берег Криму від Туреччини та надала формальну незалежність Кримському ханству (1778), адміністрація Єкатерини ІІ вирішила виселити вірмен з Криму із метою послаблення економіки держави. Суворов вивів 12,6 тисяч кримських вірменів та оселив їх в сучасній Ростовській області.
На цьому майже завершилась довга історія власне кримських вірменів, як субетносу чи радше групи субетносів. Невелика частина, близько 600 людей, змогла хитрощами закріпитись в Криму, а після анексії Криму депортовані невеликими партіями повертались до старих місць – так, 1795 їх знов було вже 1 тисяча, 1816 року – 2,7 тисяч. У ХІХ ст., з інтеграцією Криму до економіки материку, почався процес возз’єднання колишніх кримських вірменів – нащадків переселенців зі Львова, Кам’янця, Кишинева. З початком регулярних війн Росії проти Туреччини за Кавказ, в Крим хлинув потік вірмен, які рятувались від жахів війни – 1835 року усього вірмен було 4,3 тис., 1863 – 5,8 тис., на 1897 – 8,3 тис. А потім була відома на весь світ жахлива різанина вірменів в Османській імперії, яка уперше в історії була названа «геноцидом». За кілька років біженці звідти заполонили Крим – вірменів стало вдвічі більше, 1919 року – 17 тисяч. Проте, тут на їх чекали революція, громадянська війна, терор, і багато вірменів відправилось подалі з півострову. 1920 року вірмен було 12 тисяч, а після голоду початку 1920-х, 1926 року вже на тисячу менше. Перед початком Другої світової в Криму мешкало 12,9 тисяч вірменів різного походження. Влітку 1944 радянська влада депортувала поголовно всіх вірменів Криму – а їх було на той момент 9,6 тисяч. Цю другу (після суворівської) депортацію можна вважати фінальною точкою в існуванні кримських вірменів як субетносу, що формувався тут з раннього Середньовіччя.
Після смерті Сталіна до Криму повернулись лише деякі родини кримських вірменів. Проте, в СРСР після 1956 не було обмежень на проживання вірменів як таких, і тому зі всього Союзу тут потроху накопичилась їхня чимала кількість – 3 тисячі на 1970-1989 роки. Лише третина з них володіла вірменською. За переписом 2001 року, в Криму проживало 8,7 тисяч вірмен. Під росіянською окупацією перепис нарахував вже 9,6 (разом з Севастополем – 11) тис.
Значну кількість з них складають родини, що покинули місця бойових дій поміж Вірменією та Азербайджаном у нещодавньому конфлікті. Після кримських татар, вірмени Криму сьогодні найменш зрусифіковані в питанні володіння рідною мовою. Проте, з огляду на дружні відносини Вірменії з РФ, у політичному плані багато з них сповідують проросійські погляди. Зникла вірмено-кипчацька мова, що формувалась і розвивалась на теренах Криму та Західної України і своєрідно пов’язувала ці два регіони, не існує вже понад триста років, проте викликає великий інтерес в дослідників.
Кримські німці
Кримські німці іноді виводять своє походження від давніх готів, що населяли Крим із раннього Середньовіччя. Насправді спадковості тут немає, оскільки за більше ніж тисячоліття нащадки готів розчинились спочатку в місцевому християнському населенні (відомому як «кримські греки»), а потім і в мусульманському населенні гір та передгір’їв. Ця ідея в якості наукової востаннє розглядалась за часів нацистської окупації півострову і носила відверто спекулятивний характер.
Поява перших німецьких колоністів в Криму приходиться на перші роки після анексії Криму Російською імперією, кінець XVІІІ ст. Протягом двадцяти років, з 1795 по 1816, їхня кількість зросла з одної сотні до 1,5 тисяч. Перші кілька поселень у степовому Криму швидко розгалузились дочірніми селищами і селами, а ще більше – хуторами. Багатодітні родини німців з найрізніших земель Німеччини, Швейцарії, Нідерландів утворювали нові квартали в містах, нові селища, відроджували закинуті села ногайців, вчились рити колодці, ставили водяні, вітрякові та тяглові млини. Серед них були лютерани, католики, євангелісти, кальвіністи, методисти, меноніти, адвентисти, зароджувались нові рухи – як, наприклад, темплєри (рух за поселення німців на Землі Обітованій). Етнічне походження також було різним: були не тільки представники власне німецьких субетносів, але й голландці, німецькомовні французи, швейцарці, південні датчани.
На початок ХХ ст. кримські німці становили більш ніж 30-тисячну громаду, що мешкала у кожному місті Криму, а також у 575 селах і селищах. Рівно сто років тому, із початком Першої світової війни, в Російській імперії почалися антинімецькі акції, спрямовані на кримських німців, і багато багатих діячів уїхало від переслідувань до воюючої Німеччини. Проте, на чисельність німців це суттєво не вплинуло, і попри громадянську війну, революційний терор та масове розкуркулення їхня кількість в Криму у 1920-ті роки перетнула 40-тисячну, а в 1930-ті – 50-тисячну відмітку. Це була епоха унікальних етнічних процесів: наприклад, у 40 кримських селах разом жили кримські німці та євреї, що говорили на ідиш, близької німецькій. Починався формуватись єврейсько-німецький субетнос, чому активно сприяла політика радянської влади.
Проте, влітку 1941 у зв’язку з наступом Третього Рейху сталінським рішенням було депортовано 60 тисяч кримських німців, щоб не давати ворогу етнічно близького підґрунтя. Згодом, у 1944 році близько 2 тисяч німців, яким вдалося залишитись у Криму, були депортовані вдруге. До своєї депортації кримські німці були найменш русифікованою громадою Криму після кримських татар. Однак, післявоєнні покоління німців повважали за краще, як правило, репатріюватись до ФРН, ніж знов оселитись в Криму. Станом на 1989-2001 р. в Криму проживало 2,5 тис. німців різного походження. Після року росіянського панування на півострові залишилось 1,6 тис. (1,8 тис. разом з Севастополем). Тепер це повністю зрусифікована громада, молоде покоління частково вивчає німецьку як рідну.
Кримські болгари
Давні болгари – тюркське плем’я, що утворювало кілька могутніх, але недовгих каганатів – заселяли Крим ще в ранньому Середньовіччі. Частина племен згодом перейшла до сучасної Болгарії і там слов’янизувалась, частина залишилась в причорноморських степах та підпала під владу Хазарського каганату. Вповні вірогідно, що саме ці давні болгари – одні з безпосередніх творців безлічі тюркських топонімів, які були справжньою прикрасою Криму аж до примусової сталінської ліквідації в 1940-ві роки.
Проте, кримські болгари новітнього часу не є прямими нащадками тих давніх болгар, а є вихідцями з Болгарії, яка протягом усього ХІХ-го сторіччя переживала драматичну історію боротьби за незалежність від Османської імперії. Перші кілька сотень болгар з’явились в Криму ще на межі XVIII – ХІХ ст., і потім переїжджали до Криму все новими партіями біженців і переселенців, синхронно з кожним загостренням ситуації на Балканах і активним втручанням в ті процеси Росії. Болгари селились у спустілих селах, що їх покинули кримські татари. Якщо напередодні Кримської війни їх було 1,5 тисяч, то після неї – вже 3,2 тис., на межі ХІХ – ХХ ст. 7,4 тис.
Яскравим прикладом болгарського селища є Коктебель. Він носить давню тюркську назву, можливо навіть давньоболгарську. З ХІХ ст. його швидко заселили гірські болгари, додавши до місцевих топонімів вже свої слов’янські: Горно Село, Долно Село, Хорото, Голямата Потуница, Железната Потуница. За довоєнний період кримські болгари збільшили свою кількість від 10,5 у 1926 р. до 15,3 у 1939 р.
Через ізольованість від історичної батьківщини, чужорідне оточення та економічну самодостатність, протягом півтора століття кримські болгари починали формуватись як субетнос, з консервативними рисами мови і звичаїв, які швидко щезали в модерновій Болгарії. Проте поголовна депортація 1944 року поклала різкий край цим процесам. З Криму було депортовано 12,4 тис. болгар, більшість з яких ніколи вже не повернеться. Нащадки депортованих переважно репатріювались в Болгарію, а в Криму станом на 2001 рік мешкало 1,9 тис. болгар різного походження. На початок 2015 ст., після року окупації, кількість болгар впала до 1,5 тис.
Попри активний інтерес до рідної мови і культури, кримські болгари практично повністю зрусифіковані.
Кримські українці
Історія української присутності в Криму сягає часів одночасного існування Кримського ханства і Запорозького Війська. Дослідники називають десятки і навіть сотні тисяч полонених – ясирів, що їх уганяли до Криму під час своїх походів кримці. Деякі з цифр явно перебільшені, проте і український епос містить міцні згадки про полон, побіг з полону та відбивання ясиру як реалії того часу. У XVIII ст. в Криму почали з’являтись політичні біженці з України – противники наступу Російської імперії на вольності та землі запорожців, прихильники Пилипа Орлика, рекрути різних проектів «альтернативних Січей» турецького уряду. Долю і чисельність цього прошарку прослідкувати поки що важко. Невдовзі після анексії Криму, 1793 і 1795 роках тут було нараховано 0,9 тис. та 2,1 тис. українців відповідно.
Через географічну близькість до України, частка українців серед слов’янських колоністів Криму впевнено зростала, як і їх кількість. Це були як добровільні колоністи і навіть активні колонізатори, так і кріпаки, яких масово завозили до Криму поміщики. 1816 року в Криму мешкало 7,7 тис. українців, 1835 року – 8,6 тис., 1850 року – 24 тисячі. Для порівняння, росіян у тому ж Криму в ті ж роки було: 1816 року 10,3 тис., 1835 року – 12,3 тис., 1850 року – 22,7 тис. (менше, ніж українців).
Цей зріст українського населення Криму не пройшов повз уваги імперського уряду і вочевидь був сприйнятий негативно. Під час перепису 1859 року загальна сума росіян та українців становила понад 50 тис., але співвідношення поміж ними різко змінилось: росіян 41,8 тис., українців – лише 13,2 тис., майже удвічі менше ніж 9 років до того. Можливо, частково це можна пояснити втратами українців під час Кримської війни, але все одно важко обійтись без припущення про маніпуляцію, тобто, масове записування кримських українців до росіян. Тим більш, вже 1863 року, водночас із відомим «Валуєвським циркуляром», в Криму уперше і востаннє «малороси та великороси» переписані разом як один народ (56,7 тисяч).
Після цього зростання частки українців повільнішало і зовсім пішло на спад: на кінець ХІХ ст. 64,5 тис., у 1920 р. – 53,5 тис. За радянських часів кількість українців знов зростала. 77,5 тис. на 1926 р., 91 тис. на 1934 р., 128,1 тис. на 1937 р. та 153,5 тис. на 1939 р. Кількісний стрибок українського елементу в тридцяті роки пояснюється в тому числі тим, що до Криму втікало багато українців, які рятувались від Голодомору.
Друга світова війна унесла життя багатьох українців – станом на 1944 рік їх було в Криму лише 79 тисяч. Проте, за десять років по тому Крим було передано «на знак великої дружби» з радянської Росії в радянську Україну, і почалась активна колонізація півострову українцями. Вона супроводжувалась будівництвом Північнокримського каналу, який у свою чергу оживив кримські степи і дозволив побудувати там нові селища, переважно, на тих місцях, де вже понад сто-двісті років не було населених пунктів. Колишні ногайські напівпустелі заселювались цілими колгоспами зо всіх регіонів України.
Обсяги української колонізації радянського часу можна побачити у наступних цифрах. Чорноморський район: 8 з 11 сільрад (72,7%) відроджено і заселено українцями; Бахчисарайський район – 12 з 18 рад (66,7%); Красноперекопський район – 8 з 13 рад (61,5%); Кіровський район – 8 з 13 рад (61,5%); Джанкойський район – 17 з 29 рад (58,6%); Красногвардійський район – 11 з 20 рад (55%); Советський район – 6 з 12 рад (50%). Сімферопольський район – 11 з 22 рад (50%); Ленінський район – 13 з 27 рад (48,2%); Роздольненський район – 5 з 12 рад (41,7%); Сакський район – 9 з 24 рад (37,5%); Білогірський район – 6 з 19 рад (31,6%); Первомайський район – 4 з 17 рад (23,5%); Нижньогірський район – 4 з 19 рад (21,1%).
Кількість українців зростала в рази: 267 тис. 1959 р., 481 тис. 1970 р., 547 тис. 1979 р., 626 тис. 1989 року. Проте, частка україномовних серед них від самого початку була невисока: 53% 1959 року, 52% 1989 року. Тому не дивно, що навіть 2001 року, коли українці становили чверть населення Криму, українською з них користувалось менше, ніж половина. В роки після останнього перепису, населення Криму поступово вивчило українську мову на задовільному рівні, і молоді покоління кримчан-українців мали продемонструвати більше охоплення рідною мовою. Проте, уряд України весь час відкладав новий перепис. А події 2014 року перекреслили подальший розвиток українства в Криму та прогнозовано змінили практично усі реалії, що існували дотепер. Замість 492 тис. українців, що мешкали в Криму 2001 року, росіянським переписом виявлено лише 292 тис. «Зниклі» двісті тисяч українців частково втекли на материк, частково мімікрували і тепер пишуться росіянцями.
Завершення.
Поза цим дослідом залишилось ще чимало етнічних і субетнічних груп, які існують або недавно існували в Криму – напр., кримські росіяни, кримські чехи, кримські естонці, кримські цигани, кримські поляки, італійці. Це був лише короткий огляд ключових процесів етнічного перетворення Криму – за короткий проміжок історичного часу – з багатомовного, полікультурного середовища на майже монолітний і гомогенний простір, в якому сформувалась і здатна існувати практично ізольовано «радянська нація».
Крим, контрольований материковою Україною більше 20 останніх років (з невеликою перервою на 1994 – 1995 р.), так і не став відродженим краєм, в якому створені рівні можливості для багатьох історичних культур, що існували поруч або до культури радянської. В цьому є велика провина української влади, яка не приділяла півострову і половини уваги, якої був гідний Крим. Українське суспільство, у свою чергу, і досі дуже погано обізнано з історією Кримського краю, а ще більш – з культурами народів, які його населяли. Автор висловлює сподівання, що цей пробіл вдасться легко поновити у наш час, коли слово «Крим» у кожного на слуху, і будь-яка адекватна інформація про його коріння, минуле і сучасне буде сприйнята аудиторією з вартим того інтересом.
