Коли? — лунає по селах Чернігівщини. Адже ми максимум за день від танкового кидка від тої Єльні. Я хоч і відставний офіцер, але зовсім не генерал і не військовий експерт – звичайний «піджак». То ж не рахуватиму танки, літаки і ракети. Але, як і Ви, я не знаю що саме вже з’їли у мізках Путіна таргани самовладдя.
Чи він знову шантажує, аби за мільярдний тариф, що коштують снування по мапі Росії не олов’яних, а цілком м’ясних солдатиків, хтиве шантажує, аби йому приватно набрали з міста на холмі у його бункер на сочах?
Чи йому дійсно кортить слава Герострата, що спалив храм незайманої Артеміди, аби залишитися у Історії. Нехай і всесвітнім прикладом злочинної пихи, але міцно – навіки – закінченим придурком.
Я просто хочу на одному прикладі розказати тому зелененькому хлоп`язі: бурятику, чечену, татарину, башкиру, сомі, тувинцю, чукчі і звісно ж самому – москалю про того, хто його вже давно чекає тут у нас на Сіверщині. Вже навіть нетерпляче чекає, якщо він погодиться із спокусливою пропозицією Шойгу і Патрушева постріляти наших хлопців, помародерничати у наших хатах, і погвалтувати українок.
Мова не про мене. А про діда Миколу.
Все життя ще від Совєтів він у лісі. То лісівником, то єгерем. Мисливець від Бога. Він і сьогодні – (далеко за сімдесят) – через день на полюванні, і не кожний, навіть юний турист вженеться по деснянських болотах і густих пролісках за його широкою і тихою ходою. А стріляє – що народився зі зброєю. А ще пасічник – без власного меду не п’є навіть горілку.
Бог дав Миколі і бабі Галі лише одного сина. Проте якого. Під два метра, богатир, що з дитинства з батьком знав рушницю. Лагідний до людей і чемний до старших. Одне слово – Українець, що з першого дня добровольцем пішов захищати Україну.
Тепер вся наша громада знає і шанує його могилу з нашим прапором на горбі. Тіло міняли на живих російських бандитів. Адже загинув під Дебальцеве, коли снайпером свідомо пішов на вірну смерть: прикривав відхід поранених побратимів, у яких скінчилися набої.
Тепер у хаті діда Миколи, у світлиці Храм: на великому дубовому столі стоїть, наче ікона, великий портрет Сина, все прикрашено Галиними рушниками і свіжими живими квітами, які оновлюються щоранку. А на рушниках розкладені дитячі фото і нагороди – посмертна і ті, що встиг до загибелі. Тепер тут не дозволено навіть родині ані їсти, ані пити, ані спати – навіть коханим онукам.
Тепер дід Микола має лише одну мрію: аби прийшли до нас «русские», аби старий дотягнувся до їхнього горла.
Годинами розповідає свій план: «Я не буду дурнем, я не лаятимусь. Я буду самим гостинним – запрошу у гості – наче чекав «визволителів», поставлю сулію, накришу досхочу і домашнє сало, і лісної свіжини , а з собою кожному – меду. Запрошу на полювання, якого вони не знали навіть у Сибіру. А тоді заведу у пущу, де лише звірі і не бувають навіть лісники. А там накрию гарну «поляну», аби горілки неміряно. А у чаєчок – дурман-травицю, ту, що забирає сили при свідомості. Скажу, лікувальна: аби стояло – ніхто не відмовиться. А як задуріють, я не витрачатиму набої. Рушницю під дерево, і кожного по черзі на очах у інших різатиму, як за звичай ріжу свиней і поранених звірів.»
І я вірю дідові, бо ми з’ясували: мій – живий – син (теж єдиний) лише на місяць молодший за Героя.
Хтось скаже – фантазія.
Тут у ФБ є друзі, що бували на вулиці Махна. Знають діда Миколу. Бували у нього у гостях. Бачили храм Сина. І кожен раз чули мрію старого.
І невже дід Микола такий один в Україні?
Тож задумайся і бережись України, москалику.
P.S. Я не називаю Прізвисько та Ім’я сина Миколи, бо не маю згоди батька. Хоча він і казав мені: «От, ти журналіст – напиши про наше горе і мою мрію». Дам йому прочитати і, якщо він дасть дозвіл – обов’язково назву. А до того це ім’я ви зможете прочитати на головному Майдані козацького Козельця, де є спеціальна дошка наших Героїв України із описом кожної Смерті, кожного Подвигу.
