Видавництво Україна Інк презентиє електронну версію збірки статей і нотаток Володимира Іваненка “Трансформацийна місія Українського Козацтва” (Вашинґтон, 2021).
На даний час книжка доступна в електронному форматі. Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $19.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту mailto:ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.
Паперова версія книжки буде видрукована й розіслана на основі попередніх замовлень зацікавлених осіб і організацій на умовах передплати. Попередньо замовити книжку можна, написавши на вказану вище адресу електронної пошти лист із запевненням, що передоплату буде здійснено негайно після того, як кількість попередніх замовлень складе не менше 1,000 примірників. Спонсорство заохочується!
Передмова автора
Слово “козацтво” не залишає байдужим кожного українця. Комусь воно бентежить розум. Комусь бентежить серце. Комусь бентежить душу. Особливе відчуття появляється у людини, для якої згадка про козацтво бентежить усі названі відчуття водночас. Мені воно звучить передусім голосом мого батька, який мав звичку звертатися до мене так: “козаче”. Так само часто він вживав це звертання до своїх учнів під час уроків у класі чи й за межами школи. Десь уже підлітком я довідався про своє козацьке походження. Батько не був настільки відвертий, щоб сказати, що ми по-ходили не просто з козаків, а з козацьких старшин. Прохоплювалося у нього, що його батько, мій дід Василь, мав найбільший і єдиний на все село Тучне (на Сумщині) будинок, покритий бляхою. Коли я допитувався більше, батько не піддавався, відмахуючись: “Воно тобі не потрібне”.
Уже у зрілому віці, осмислюючи розмови з батьком, який на той час переживав наслідки інсульту, а потім і взагалі відійшов у кращий світ, я стягнув докупи скупі батькові обмовки і зрозумів, чому він не хотів розщирюватися і забрав із собою важливу інформацію про свій родовід.
Козацьке минуле оточувало мене і в місцях, де я виростав. Власне, це — край, де вирішувалася доля українського козацтва і України на початку XVIII століття. У селі Михайлівка поблизу Лебедина була ставка Петра І під час Полтавської битви. У цій ставці московський цар ухвалив рішення про страту майже тисячі українських козацьких старшин, які не пишли з Іваном Мазепою, але становили потенційну загрозу царатові. Ця страта стала леґендою, яка жила в моєму селі у роки мого дитинства і яка збереглася в назві урочища — Побиванка, за три кілометри від нашої хати. Згадана Михайлівка і моя Василівка з навколишніми землями були нагородою від Петра І козацькому полковникові Полуботкові за те, що він разом з Іваном Скоропадським та іншими старшинами залишився вірним московському цареві, а то й брав участь у страті своїх же побратимів. “Скільки за день конем обскачеш — усе твоє”, — так, за леґендою, буцімто сказав Полуботкові Петро І.
Мою Василівку, за тією ж леґендою, Полуботок віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за представника іншого старшинського роду — Миклашевських. На місці садиби Миклашевських—Глазенапів ще в роки мого отроцтва стояв високий цегляний стовп із бляшаною кулею нагорі і чотирма буквами “П” на його сторонах. За сільськими переказами, записаними моїм батьком, ті чотири букви були абревіатурою гасла: “Павло Полуботок — Петрові Першому”. Мені не вдалося домогтися занесення цього пам’ятника в Республіканський реєстр охорони пам’яток історії та культури. Заступник голови Ради Міністрів УРСР з питань культури й засновник Республіканського товариства охорони пам’яток академік Петро Тронько, який до Другої Світової війни працював у Лебедині, пояснив мені, що “з тим пам’ятником є проблема”. Очевидно, він мав на увазі особистість П. Полуботка, ім’я якого за радянської влади не шанувалося, оскільки, ставши гетьманом, Полуботок потрапив у немилість до Петра І, і той згноїв його у фортеці, що носить іме-на обох — ПетроПавлівська. Неохоронюваний державою пам’ятник незадовго до розпаду СРСР зруйнували “чорні археологи”, які шукали начебто закопаний під стовпом скарб…
Збираючи матеріали з історії села, мій батько зібрав докази, що Слобожанщина і близькі до неї райони Полтавщини були заселені переселенцями з Південного Поділля та Бесарабії, і ці масові переселення були орґанізованими. Пізніше я знайшов підтверджен-ня цього у фольклорі: записані мною більше сотні пісень з голосу моїх баби та матері мають варіанти лише в пісенному фольклорі Поділля. Відвідавши своє село улітку 2013 року, я був вражений: прапором мого села став золотаво-зелений стяг, який використовує колористику родового герба Іваненків і прапора Ханської України — козацького державного формування під протекторатом Кримського Ханства.
Ханська Україна з осідком гетьманів у Дубосарах та Бендерах (нині Молдова) залишається найменше дослідженою цариною історії України взагалі й українського козацтва зокрема. Це при тому, що в тій частині України існували численні козацькі січі, зокрема — й Дунайська. Історики вважають, що остання була створена запорожцями після ліквідації Катериною ІІ Запорозької січі, хоча є чимало доказів того, що Дунайська січ могла бути однією із найдавніших і що саме там знаходиться омріяне місце осідку ще київського князя Святослава Хороброго.
Це означає, що козацтво є набагато давнішим і значимішим явищем української історичної традиції, ніж ми думаємо, і що саме тому в українському менталітеті чи не найбільшою мірою проявляється саме козацька домінанта. Хочемо ми чи не хочемо, але від цього нам нікуди не дітися, і тому козацька ідея, козацька складова має бути важливим, ба навіть вирішальним чинником українського націєтворення і українського державотворення.
В силу історичних обставин нашого життя в умовах Російської імперії та СРСР “відродження” козацтва зводиться до відродження його зовнішніх проявів і атрибутів, тобто залишається на культурницькому, видовищно-розважальному рівні. Наслідком такого підходу є такі явища, як “шароварщина” та “ґенеральщина”. Шароварщина — це передусім захоплення виключно сценічними методами, прояв козацтва через танці (“Бойовий гопак” тощо), польові ігри з використанням коней, автентичної зброї та ін. Прикметно, що прихильники цих методів по суті фетишизують і навіть сакралі-зують шаровари. Ґенеральщина — це захоплення високими військовими званнями й військовими строями пізнішого часу, переваж-о XIX і XX століть, з використанням одностроїв, характерних для залученого на службу російському царатові козацтва, яке по суті втратило зв’язок з українською козацькою традицією.
Суть козацтва — це його Дух, традиції й звичаї, які були визначально-засадничими для нашого питомого суспільного ладу і по суті обумовлювали спосіб життя усього нашого народу. Українське козацтво історично було становим хребтом нашого суспільства. Саме тому поневолювачі України передусім знищували або прибирали до рук українське козацтво, без якого решта української спільноти — як верхи (шляхта), так і низи (селяни і міщани) — перетворювалася на аморфну масу, яку було легко підкуповувати й підкорювати.
Нинішній стан українського суспільства є наслідком, зокрема, й того, що Московія зробила з українським козацтвом. Тому нічого дивного немає в тому, що молодик, який позиціонує себе “козацьким отаманом”, зухвало відгукується на мою статтю про трансформаційну місію козацтва: “де ви бачили Козацтво в наш час?” Йому напевно невтямки, що ми по суті говоримо про різні козацт-ва: він — про “шароварщину” й “ґенеральщину”, я ж — про справжнє, історично автентичне українське козацтво.
Українське козацтво, яке не тільки береже, але є і носієм Духу, традицій і звичаїв українського народу, я розглядаю як становий хребет українського суспільства. Саме таке козацтво я закликаю відроджувати, починаючи по суті з нуля, оскільки очищення чинних козацьких товариств і орґанізацій, очевидно, або надто затратне, або взагалі не має сенсу. Як становий хребет українського суспільства українське козацтво може і повинне стати рушійною силою системних змін, про нагальність яких я так багато пишу і говорю. У цьому, власне, й полягає трансфор-маційна місія українського козацтва.
Українське козацтво — занадто важливий рух, щоб Україна могла обійтися без нього. Тому я й закликаю до створення Всеукраїнського Козацького Руху, який об’єднав би зусилля нащадків і спадкоємців ґенеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих, який ініціював би інвентаризацію козацьких товариств і орґанізацій та очищення їх і який став би могутньою потугою, навколо якої україноцентричні сили об’єдналися б у Фронт Системних Змін і в його середовищі створили б двітри потужні ідеолоґічні україноцентричні політичні партії, здатні перемогти на виборах, ініціювати системні зміни й очолити їх.
…Ця збірка статей і нотаток далася мені найважче, і я розглядаю це як свідчення надзвичайного значення козацького чинника в становленні й розвитку українського суспільства, а отже й укра-їнського націєтворення й державотворення. Дві речі залишаються і, очевидно, надовго ще залишатимуться перешкодою нашому рухові вперед. Перша — це захоплення згаданою уже «ґенеральщиною» і доведення її до абсурду, чи не найбільшим проявом якого стало возведення на гетьмана Юрія Кармазина. Друга — це захоплення козацькими забавами, які довели до вершин вишу-каності й видовищності також згадану вище «шароварщину». Десь посередині між цими двома крайнощами маячать фігури ґенерал-хорунжих, полковників, отаманів чи сотників без особового складу козаків і без полків та сотень як адміністративних одиниць.
Вони наряжаються у добротно зшиті на замовлення ґенераль-ські строї радянського крою й жупани, переконують нас, що жи-вуть за Звичаєм, але за цією показухою й деклараціями насправді немає нічого, окрім балачок про примарне «народоправство», зведене до намагання в умовах радянського суспільного устрою втілити в життя дивним чином витлумачену ідею територіальних громад, біля яких козацька складова навіть не ночувала.
Найголовніше в козацтві, повторюю, — його Дух, який згуртовує і злютовує українське суспільство, — залишається за межами свідомості цих людей. Ніхто не хоче або й не може нести в суспільство освіту й просвіту, реально відроджувати національні традиції й звичаї, закладати козацький чинник у національну безпеку та оборону, перетворювати козацтво на становий хребет суспільства, його провідну рушійну силу і, зрештою, втілювати в життя трансформаційну місію українського козацтва.
Можливо, саме тому й ідея створення Всеукраїнського Козацького Руху та очищення українського козацтва від усього наносного у цих людей не викликає інтересу. Бо в такому разі їм самим годилося б очиститися, показати приклад іншим і, зрештою, зайнятися створенням Руху, який принесе системні зміни в українське суспільство і стане на чолі розбудови успішної і заможної України.
Про це та й багато про що так чи інакше пов’язане з українським козацтвом я пишу у своїх статтях і нотатках, які увійшли до цієї збірки. Користуючись нагодою, дякую всім, хто спровокував мене на написання тієї чи іншої статті, брав участь в обговоренні або висловлював мені поради та побажання.
13 жовтня 2020 р. — 3 жовтня 2021 р.
