За сто років до Аристотеля слово “демократія” ще не було лайливим. Сам Фукидид – демократ. Він же перший констатував парадокс демократій, який ми маємо право назвати “пасткою його імені”.
Демократії здатні до оборони себе гірше, ніж недемократії. При чому як у зовнішніх війнах, так і внутрішніх. Важливо, що це записав демократ.
Століттям по ньому ця думка вже так закріпилась, що Аристотель у своєму труді використовував слово “демократія” для того, що би ми з вами тепер назвали “окхлократія” чи навіть “анархія”. Слово було скомпрометоване.
Аж настільки, що в Батьків-Засновників Америки, за 2000 років по тому, ви зустрінете багато “республіки” у законах і ніколи – “демократії”.
Слід тримати в голові, що і Платон, який жив поміж Фукидидом та Аристотелем, відомий своєю критикою демократії, критикує якраз ту демократію, описану Фукидидом, устрій що не дає змоги вигравати.
От думки Фукидида трохи докладніше, бо вони того варті:
Демократія може бути сильнішою державою ніж недемократичний противник. Це надає їй ілюзії у легкій перемозі у справедливій війні. У війну демократія вступає при внутрішній підтримці народу. Хоч вона сама напала, хоч на неї напали і висунули умови капітуляції – в будь-якому разі, якщо народ не захоче воювати за демократію, то війни просто не буде.
Тому війни починаються за високого піднесення духу народу. Проблеми демократії на війні починаються вже із самої тактики. Політика продовжується на фронті, і полководці що є одночасно політиками – враховують не лише військові обставини, але і подальшу долю свого проекту після війни.
Перші ж солідні поразки, втрати, навіть недоотримані прибутки можуть поступово або сильно змінити народний настрій. Тому якщо війна затягується, то демократія вже програла своєму недемократичному супротивнику. Час працює проти неї. Демократ не може постійно напружувати ресурси, обіцяючи громадянам перемогу. Недемократ – може.
Поява жертв війни деморалізує громадян, а вони мають змогу висловлювати думки і почуття відкрито, від так настрій стає вірусним і тисне вже на самих демократичних правителів.
Зрештою, не тільки жертви у своєму таборі, але і жертви противника можуть викликати засудження в демократичній воюючій країні! Надмірна жорстокість, проявлена демократією на війні, або її підступ, невиконання якогось договору, вбиті мирні мешканці ворога, біглі – все це засуджується не лише противником (що природно), але і всередині полісу. А що вже казати про кожне рішення, де гинуть свої ж посполіті?
Не кожен крок на війні підконтрольний народним зборам; однак кожен може бути розглянутий після, і переможець може бути засуджений навіть на смерть, вигнання чи позбавлення всяких прав і честі.
Тим часом всередині полісу спокійно піднимають голови вороги демократії. Так вже сталося, що їхні інтереси збігаються з інтересом противника зовнішнього, хоча не завжди доходить до такої прямої змови.
Якщо недемократ забере владу у збанкрутілоого демократа і на тлі ентузіазму виграє війну – він прославиться навічно.
Якщо ж той же недемократ, забравши владу на хвилі невдоволення, війну програє, – він завжди скине всю провину на демократичного попередника. Безсмертної слави, як якому-небудь Ахілесу, це йому не принесе, але владу він може утримати, а для того ще й отримає схвалення від народу на репресії проти демократів.
Тепер ви розумієте, мабуть, чому Аристотель вписав демократію в перелік трьох найгірших ладів у світі (тиранія, демократія, олігархія). Їм він протиставив три ідеальні лади – легко здогадатися, якому поганому ладу наданий який хороший лад в пару: монархія, політія, аристократія.
І саме на цю тезу Аристоеля сер Черчіль колись, вже не так давно, відповів, мовляв, так, демократія – один із найгірших устроїв, але краще поки ніхто не придумав, всі інші ще гірші.
Як бачимо, у цій схемі (або просто уважно читаючи Аристотеля), він протиставив неідеальному устроєві – демократії – ідеальний устрій – політію. Це слово в латинській озвучці більше відомо (Рес Публіка або Річ Посполіта на нашому грунті).
Цікаво, однак, що ці три кращих лади Аристотель теж критикував, в тому сенсі, що вони неідеальні. А ідеальним – в його, Аристотеля, поняттях це не значило “недостижимим”, як у Платона, а лише важким, трудним, проблемним для досягнення результату, – Аристотель бачив якийсь устрій, якому навіть не придумав окремого слова.
Той має поєднувати всі переваги монархії, політіїї та аристократії, і водночас бути позбавлений вад кожного з названих ладів. Але в першому наближенні, каже Аристотель з відвертістю, це буде більше всього схоже на політію. Тому замість шукати особливого слова, він закликає нас побудувати ідеальну політію (республіку), яка була б краще звичайної політії, а також взяти все що є гарного у монархії та аристократії.
Дуже цікаво, що лише на XVIII століття рівень розвитку людства досяг такої точки, де можна було наважитись на втілення заповітів Аристотеля! Батьки США врешті решт розкусили ребус Аристотеля. Вони створили “систему стримань і противажелів”, яка по суті є розгадкою ідеального ладу давнього філософа.
Якщо придивитись уважніше, ви побачите, що елементи монархії представлені посадами, де рішення приймаються особисто і персонально вищою особою; демократичний принцип не став всезагальним; аристократичний найкраще видно на колегіальних рішеннях, таких як, наприклад, посада електора (пана, що оголошує переможцем на виборах Президента ту чи іншу людину).
Але ще важливіший висновок американські Батьки зробили з “пастки Фукидида”. Вони ще не бачили своїми очима, як “распропагандірованиє” красниє солдати вішають і топлять своїх білих офіцерів, або – як твердить учасник боїв УНР – як анархо-комуністи перед кожною атакою в окопі голосували, чи битись далі, чи віддати позиції.
Вони це передбачили з класиків, а не зі власного досвіду. Хоча певні підтвердження могли прийти в досвіді і Війни за Незалежність, і Війн Революційної Франції.
Армія не повинна бути демократичним інститутом – це стислий висновок зі складної, часом жахливої картини, змальованої Фукидидом. Вже римляни це розуміли, однак їм не вдалося уникнути цього правила. І в результаті вони мали збунтовілі легіони, які вдиралися до сенату або відкриплялися в провінції, оголошуючи там свого імператора.
Сказане про армію справедливо для розвідки і контррозвідки, однак вже на моменті суміжних силових структур – особливо таких, як поліція – викликає багато суперечок і досі.
Разом з тим, нікого давно не бентежить, що демократії нема в медицині, мистецтві, науці, освіті – за консенсусом, там має правити аристократія. А коли вона несправжня, то її роль грає олігархія (у давньогрецькому сенсі слова – це узурпатори, які лише вдають із себе аристократів).
Так само, вчив ще Аристотель, монархія легко може деградувати до тиранії, а політія (республіка) – до демократії (охлократії або анархії). На це Фукидид би відповів, однак, що всі ці тиранії і монархії, аристократії і олігархії – воно звісно не одне і теж, але має одну спільну рису: воно недемократичне.
