Як Ханська Україна стала Новоросією і чому цього не бачить українська історіоґрафія
Я чекав пізнішої нагоди для оприлюднення своїх нотаток, написаних декілька днів тому, аж тут добрі люди підказали мені, що це треба зробити уже сьогодні, на Маковія.
Пише Валерій Джигун:
«Нѣтъ теперь болѣе Сѣчи Запорожской въ политическомъ ея уродствѣ»
(З маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі)
14 серпня (за новим стилем) 1775 p. Катериною II був виданий маніфест, у якому офіційно сповіщалось про ліквідацію Запорозької Січі. Саму Січ було знищено двома місяцями раніше.
100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись після завершенні війни з Османською імперією, обступило Січ, де на той час було пару тисяч козаків. Вони могли чинити опір, проте Кошовий Отаман Петро Калнишевський з гуманних мотивів вирішив піти на примирення і здати фортецю без бою. Узявши хліб і сіль, почепивши орден «Андрія Первозваного», який дала йому цариця, рушив до своїх колишніх «побратимів» у боротьбі з турками. Лише невеликий загін характерників (своєрідний козацький спецназ) зумів водою пройти через облогу, забравши з собою образ Богородиці, скарбницю, зброю, та втекти на Дунай.
Увірвавшись до фортеці, російські війська трощили все навколо. Сумним фактом було й те що у знищені Січі прийняли активну участь донські козаки. Вони не знали жодного жалю до українських “побратимів”. Кошового Отамана Петра Калнишевського разом із старшинами у кайданах відправили до Москви, а потім на каторгу.
Калнишевського довічно заслали на Соловки. Посадили у підземелля під вежею монастиря. Там він провів наступні 25 років свого життя, аж поки у 1801 р. молодий імператор Олександр І «дарував» йому прощення. Петро Калнишевський вирішив прийняти чернецтво і залишився у монастирі, де й помер у 1803 р., на 113 році життя.
І на завершення. У той час, коли «побратими» нищили українців, їх колишній ворог – турецький султан Мустафа III виділив козакам землі за Дунаєм, видав клейноди – булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом хоругву, в знак того, що не має нічого проти їх православної віри.
РОБИМО ВИСНОВКИ!
(https://www.facebook.com/100027895635579/posts/893878024885377/?d=n)
А тепер запрошую вас до мого тексту:
ХАНСЬКА УКРАЇНА VS «НОВОРОСІЯ»
«Новоросія» була, є і напевно залишатиметься наративом російського історичного міфу. До повного розпаду РФ як імперії й відновлення у статусі Московського царства.
Експансія Московії на південь на сампочатку мала на меті лише вихід до моря. Хоч цей вихід прорубували уздовж Дону через українські етнічні землі — Воронежчину, Білогородщину й Ростовщину (ареал розселення русів), мова ще не йшла про захоплення земель, що їх пізніше назвуть Новоросією. Навіть Росії тоді ще й у проекті не було. А Москва справно платила данину кримському ханові.
Зрештою, найсхідніші фронтири Русі Московія таки відкусила і вийшла на берег Азовського моря.
Після того почалося окучування частин Лівобережної України, яка була під контролем Запорозької Січі й намагалася утвердитися як держава з республіканським устроєм на засадах козацької вольниці. На жаль, звичаї й етнічні традиції не стали засадничими для козацького державотворення.
На ті часи державотворчим був реліґійний фактор, і слабкі державні утворення шукали опіки і підтримки з боку суверенів-одновірців. Отож протистояння християнства й мусульманства, а також протистояння між східним та західним обрядами всередині самого християнства обумовлювало вибір політичного вектору.
Більшість запорозьких гетьманів належали до тієї частини української шляхти, яка так чи інакше була пов‘язана з Польщею (Річчю Посполитою) і, отже, мала відповідний політичний досвід, повний болю і розчарувань через неможливість повної реалізації при польському королівському дворі (і Богдан Хмельницький та Іван Мазепа — найкращі приклади). Це гнало їх на Запорожжя, де їхні болі й розчарування знаходили розуміння, а знання й досвід — належне поцінування й застосування.
Москва дуже швидко втямила важливість саме реліґійного фактору й почала експлуатувати його у протистоянні з Польщею та для експансії на захід й приборкання і загарбання Лівобережної України. На це й купився Б. Хмельницький, а пізніше — й І. Мазепа, який, як відомо, дуже довго був прихильнішим до Москви, ніж його попередники.
Історія московського «православ‘я» і його роль у втіленні в життя імперських амбіцій Москви — тема окремої розмови. Тут буде досить сказати, що зачаття імперії відбулося з одруженням московського царя з візантійською принцесою Софією Палеолоґ.
Війни Московії з Польщею фактично були війнами реліґійними, тобто війнами «православ‘я» московського розливу з Римом. Тому Москва особливо ненавиділа й ненавидить уніатів, греко-католиків, тобто християн східного обряду, які внаслідок кризи у християнстві візантійського обряду перейшли під омофор Папи Римського, діставши право додержувати православних традицій.
Варто зауважити, що православні південної України, Молдавії, Волощини, Румунії, які потрапили під зверхність Османської імперії, не зазнали помусульманення. Османи, особливо — від часу, коли вони почали одружуватися з українками, виявилися толерантнішими до православ‘я взагалі й до українського православ‘я зокрема, ніж «православні» московити. Останні, підминаючи під себе терени Гетьманщини, перш за все вилучали з церков українські богослужебні книги і жорстко впроваджували своє «православ‘я». Московська церква була й залишається головним інструментом розкладання українського менталітету й української ідентичності, зросійщення й реалізації російської (московської) імперської ідеї.
Гетьманство Івана Скоропадського й Павла Полуботка було сходинками вниз у розвитку Гетьманщини, а гетьманство хваленого українською історіографією Разумовського стало початком повного краху ідеї українського автономного державотворення під протекторатом «православного» московського царату.
Творення російського (московського) історичного міфу за активної участі президента Російської академії наук Разумовського не зводилося лише до переписування української історії на московський лад. Вогонь і меч продовжували робити своє діло на теренах України.
Звісно, усі знають про ліквідацію Запорозької Січі, ініційовану царицею Єкатєріною ІІ. Та операція була не єдиною і не найбільшою воєнною акцією у поневоленні України наприкінці 18-го століття.
Услід за російською історіографією українські історики з дивовижною впертістю обминають українську складову цілого ряду російсько-турецьких війн 18-го й 19-го століть. А даремно. Це були війни не тільки і не стільки за вивільнення від данини на користь кримського хана та заради закріплення на Чорному морі. Це були й війни за вичищення південних українських земель і стирання України з карти Європи.
Згадайте тепер кампанії московських військ, зокрема — походи Суворова. Де точилися найзапекліші бої і де московити були найжорстокішими? Акерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Хаджибей, Очаків… Відстежте, куди відійшли запорозькі козаки після ліквідації Запорозької та інших січей. Згадайте, де часом гетьманували козацькі старшини з Гетьманщини (зокрема, син Б. Хмельницького). Це — Ханська Україна.
Ханською Україною називалася південна частина нинішньої території України й Молдови, яка ще за Святослава входила до складу Русі, потім була частиною Великого Князівства Литовського, а потім упродовж тривалого часу перебувала під протекторатом кримського хана і входила до складу Османської імперії.
Знову ж таки, офіційна українська історична наука услід за російсько-радянсько-російською історіоґрафією розглядає цю територію як власне терени Кримського Ханства попри те, що кримські татари були там етнічною меншиною, більшість же населення складали українці, які мали свій гетьманат, тобто користувалися автономією.
Московити зруйнували все, що змогли, попалили чи вивезли до Москви й Петербурґа архіви, витиснули з нажитих місць нелояльне до них населення. Козаки розповзалися хто куди. Значній частині було дозволено переселитися на Кубань…
Спустошену акціями етноциду територію й було названо Новоросією. На родючі землі Таврійських степів було запрошено амішів та меннонітів — пацифістів за реліґійними переконаннями з Центральної та Західної Європи, які потерпали від тривалих європейських реліґійних війн. Наївні європейські «старообрядці» купилися на обіцянки московитів не втягувати їх у воєнні конфлікти, навіть не підозрюючи, що насправді їх використовують як живий щит між двома імперіями, які перебували у тривалій війні.
Амішам і меннонітам пішли роки й десятиліття, щоб зрозуміти підступність московитів і почати пошук виходу із становища, в якому вони опинилися. Відтак аміші й менноніти масово потяглися на еміґрацію до Америки, де вони нарешті й знайшли собі спокій. Про їхнє переселення до США розповідають численні анґломовні книжки і музей у містечку Шіпшевана (штат Індіана).
Шевченкове «…І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю. Ота земля напоєна» спонукало журналіста й доктора історичних наук Володимира Сергійчука написати книжку «Німці в Україні», в якій справжня суть «німецької колонізації» залишилася нерозкритою.
Історики українського козацтва час від часу згадують гетьманів Ханської України. Більше у прив‘язці до міст, де були їхні осідки, або до їхньої участі у стосунках власне Гетьманщини з кримськими ханами чи Османською імперією, тобто у ролі таких собі зв‘язкових, але аж ніяк не самодостатніх політичних і військових діячів.
У цьому відношенні найбільше вражає історія з відступом гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ після поразки у так званій Полтавській битві до Бендерів (нині Молдова), де сталася ціла низка знакових подій: смерть Мазепи, обрання на гетьмана Пилипа Орлика, поява Конституції Орлика та ін.
Як розглядають ці події сучасні українські історики? В описах загального характеру фігурують Османська імперія, Молдавія і Румунія, а також конкретно — міста Бендери і Яси. Пишуть, яким гостинним був турецький султан, надавши прихисток Мазепі та Карлу. Далі бачимо суху інформацію про смерть і похорон Мазепи. З пафосом пишуть про обрання на гетьмана Орлика, а особливо — про роботу Орлика над Конституцією… Все.
Жодної згадки про те, що події відбувалися на теренах Ханської України, що пояснювало б, чому Мазепа й Карл відходили саме в тому напрямку, а не, скажімо, на Польщу.
Не пишуть історики, чому, власне, Мазепа й Карл надовго зупинилися саме в Бендерах, а не попрямували далі, в Яси, де знаходився осідок молдавського господаря. Поміж тим, давно відомо, що якраз у Бендерах був осідок гетьмана Ханської України Петра Іваненка (Петрика). Хіба не цікаво замислитися над тим, чому Мазепа з Карлом подалися саме до Петрика?
Либонь, найдокладніше дослідження про П. Іваненка (Петрика) створив Олександр Оглоблин. Ще у 1920-х роках молодим ученим він написав велику розвідку про «повстання Петрика» (проти Мазепи), хоч у тій же праці висловлює думку, що те «повстання» могло бути тим же Мазепою й інспіроване.
Наразі ми не знаємо реальних взаємин між Мазепою і Петриком, який за два десятки років перед тим обіймав високу посаду у генеральному писарстві при Мазепі. О. Оглоблин висловлює думку, що Петрик розійшовся з Мазепою у поглядах на співпрацю з Москвою. Мазепа тоді ще був щирим прихильником московського царя, а Петрик уже на переломі 1680-х — 1690-х років висловлював ідею повної незалежності України.
У цьому контексті і за відповідних обставин Мазепа міг нарешті належним чином оцінити прозірливість Петрика і, можливо, саме тому подався в Бендери.
Другий цікавий момент. У нещодавно перевиданих працях Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» привертає на себе увагу теза про те, що Орлик був не єдиним автором Конституції. Своє припущення учений підтверджує тим, що в Конституцію потрапили ідеї, які були частиною документів, укладених Петриком ще на початку 1690-х років.
Отже, напрошується висновок, що Петрик був співавтором Конституції, знаної тепер як «Конституція Орлика».
На жаль, маючи більший, ніж до того мав Оглоблин, масив документів у своєму розпорядженні, сучасні історики не поглибили дослідження свого попередника, але й не спростували його висновки.
Складається враження, що у ставленні до наукової спадщини професора Оглоблина сучасні козакознавці залишаються прихильниками радянської традиції не помічати цього вченого.
На відміну від Оглоблина, сучасні історики виказують принизливе ставлення до Петрика, називаючи його «канцеляристом», сиріч «писарчуком». При цьому, схоже, забувають, що генеральний писар у Гетьманаті був, по-сучасному кажучи, державним секретарем або міністром закордонних справ, а писарі виконували важливі дипломатичні функції. З контексту студій Оглоблина випливає, що Петрик був у Мазепи, якщо — знову ж — по-сучасному, послом з особливих доручень.
Звичайно, ми надто мало знаємо про Петрика: ні дати й місця народження, ні дати смерті й місця поховання, ні освіти… Не знайдений або й не зберігся його архів…
Як представник роду Іваненків, я назбирав низку опосередкованих доказів своєї причетності до засновників роду, які гетьманували в Ханській Україні й мали осідки в Дубосарах (Іван Богатий) та Бендерах (П. Іваненко/Петрик). У друкованих джерелах можна знайти також відомості, що Іваненки були родичами молдавського господаря Мушати…
Зараз я маю ще більше підстав довести вам, що Петрик в принципі не міг бути якимось писарчуком-канцеляристом, бо мав соціальний статус рівня Мазепи і відтак мав займати в оточенні Мазепи дуже високе становище.
Навесні цього року я вирішив скористатися послугами пов’язаного з Гарвардом інституту генетичних досліджень і відважився «здати аналізи». Два місяці пішло інститутові, щоб відстежити мою ДНК на 56 поколінь у глибину століть, ба навіть тисячоліть і назвати імена тих знаменитостей, які мають таку ж формулу ДНК, як у мене.
Це дослідження не тільки підтвердило мою приналежність до гетьманського роду Іваненків, але підказало напрямки подальших пошуків при студіюванні історії Ханської України взагалі й роду Іваненків (і не тільки) зокрема.
Так-от, на першому місці з-поміж тих, хто має таку ж ДНК, стоїть династія Османів. Це означає, що Іванкнки, які гетьманували у Ханській Україні були близькими родичами турецького султана. Далі робіть висновки чи припущення про статус Петрика в оточенні Мазепи, чому Мазепа з Карлом попрямували саме в Ханську Україну, хто забезпечував гостинність від імені султана і т.ін.
Сподіваюся, хтось із українських тюркологів займеться пошуком матеріалів про П. Іваненка в турецьких архівах…
На цьому сенсаційність не вичерпується. ДНК також виводить нас на кілька європейських королівських родів. З-поміж них назву Миколая «Рудого» Радзивила (Радивила). Тут напрошується два припущення. Перше: можливо, Роксолана була з дому Радзивила, а не дочкою якоюсь там попівною. Друге: можливо, Іваненки були пов‘язані з Радзивилами окремою гілкою.
Із сучасних королів моїм родичем є король Нідерландів Вілем-Александер, представник династії Орендж-Нассау. Тут також напрошується два припущення, близькі до названих вище, але не тотожні їм.
Є в переліку моїх генетичних родичів і інші знакові імена. В іншому місці і з іншої нагоди я назву і їх. Сказаного вище досить для того, щоб зацікавити істориків пошуком архівних матеріалів про Петра Іваненка (Петрика) як явища в історії українського козацтва, а також про Ханську Україну, яка була третьою частиною історичного українського світу, але залишалася й залишається невивченою і непоцінованою.
Разом з цим, викладене вище актуалізує переконливу арґументацію для розвінчування московського історичного міфу про «Новоросію» як «ісконно руССкіє зємлі». Скористайтеся цими арґументами.
9–10 серпня 2021 р.
Післяслово
Ще до написання цих нотаток я думав над тим, як учинити з інформацією, що відкрилася мені завдяки «зданим аналізам» з ґенетики. Тому вирішив попередньо обговорити цю тему у приватному спілкуванні з українськими істориками.
Оскільки на даний час я не маю профілю на Фейсбуці, а в ЛінктІні історики відсутні, я попросив одного із тутешніх фейсбуківців написати в приват головному козакознавцеві України про моє прохання зв‘язатися зі мною електронною поштою. Цей історик у своїх працях, мабуть, найближче підступив до обговорюваної тут теми.
«Нахрін мені його листи», — відповів він,
Мене здивувала така «чемність» доктора історичних наук у відношенні до незнайомої людини в діаспорі, хоч і знав, що така емоційна наснаженість властива багатьом науковцям у сучасній Україні.
Особисто з академічним науковцем я не знайомий (хоча знав його батька), але упродовж тривалого часу ми були фейсбучними друзями, я розміщував безліч його постів на наших козакознавчих сторінках і в групах, час від часу обмінювався з ним короткими приватними повідомленнями. Жодних непорозумінь, жодної напруги, жодного неґативу…
Пригадується, правда, один момент із нашого спілкування. Я поцікавився, чому раптом академічний Інститут козацтва названо іменем Степана Бандери. Колеґа відбувся жартом: а шо, мовляв, Бандера був ще той козак. Я подякував за відповідь і не став ініціювати обговорення такого незвичайного поєднання багатої на славні імена царини української історичної науки з сучасністю. Ім‘я Тараса Бульби-Боровця, мабуть, було б доречнішим у назві інституту, не кажучи вже про активно обговорюваного тепер Павла Скоропадського.
До речі, академічний козакознавець подякував за надіслане йому посилання на мою статтю про Скоропадського, але не взяв участі в її обговоренні. Так само він уникав обговорення й наших публікацій та ініціатив щодо актуалізації козацької проблематики в сучасному українському націєтворенні й державотворенні.
Очевидно, цю публікаціяю чекає таке ж сприйняття. Мене, однак, це не печалить. Прийде час, коли українська історіоґрафія нарешті поверне свої взори на частину української історії в цілому й козацької зокрема, яку досі, за давньою російсько-радянсько-російською традицією, воліють не помічати.
14 серпня 2021 р.
